Ігор Павлюк

На вікні замерзлі краплі.
Ніч травнева глупа.
Східний вітер гострить шаблю,
А північний тупить.

Нещасливі пишуть вірші,
Богослови — зляться,
Що міста щоразу

Океан. Нью-Йорк. Свобода хвора.
На деревах чорні снігурі.
Падають в зелену воду зорі,
Але їх не меншає вгорі.

Карнавал замішаний на крові,
Що лікує кров’ю суєту.
Три

Час різьбиться в кістки мої.
Осінь. Листя — на хліб не хватить…
Рідне воскове тіло старих гаїв
На осінню зрубають хату.

Вітер крик погасив зорі,
Афоризми життям

Вже на цій планеті, як в тюрмі.
Є церкви, є платні туалети.
На рвучкому вітрі перемін
Навіть не читаються газети.

Пахне правда, що я упізнав,
Мов перечепився через

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

А зранку сипав сніг й домучувала совість.
І ледве ліс терпів соснового себе.
Сатурнове кільце в очах тримали сови
Й кипіло в них вино підльодно голубе.

З неписаних часів

Що вже нам питати: хто ми? де ми?
Забувати внукам не з руки
Шрамами написані поеми,
Вишиті шаблями сорочки.

Як останню заповідь для сина
З материнським хлібом на

1.
Щасливий я, мов дерево з гніздом.
Скидає дух останні рештки плоті.
У венах тиша. І ніхто-ніхто
Іще не зупинивсь на ешафоті.

“І день і ніч горить горобина,
Щоби дощі не

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Тисне “жись”. Дурні, як серце, люде
“Родіну” міняють на товар.
Буде все, а спокою не буде.
Під асфальтом ждатиме трава
Того, хто іще не нарождений,
Хто погас без дерева й

Осінь. Є що втрачати
В полі чорному, злому.
Небо. Є де втікати
На коні золотому.

Море. Є що любити
В домотканій печалі.
І хвилини губити —
Краплі крові на

Багато часу. Як у пастуха,
Якого зорі учать говорити
Про тих, які світають від гріха
І пишуть вірші на могильні плити.

Як синє пір’я з трумних подушок,
Летять сніги своєю

(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і

З тих пір, як навчився писати кров’ю —
Не знаю, про що писати…
Бачив живою смерть свою.
Пив за її здоров’я.
Ми цілували із нею тілесні ґрати.

А потім на Місяць

Неосінь. Шампанське. Собачий гавкіт.
В очах буржуазних загуслий мед.
В розбитому дзеркалі я і мавки.
А радіо каже: “Парад планет”.

Ні зір і ні вітру. Лиш сніг вмирає.
В

Дорога. Поле. Вітер і слова —
Такі земні, що хоч ліпи людину:
І бронза, й бринза, й клятва і клятва —
Ми всі чомусь живем наполовину.

Баби і леді, лорди і хлопи,
Самці і

Сиджу собі.
П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
Земля у нас — хоч закушуй,
Занюхуй його чуприною.
Усе у житті вже зроблено:
Калиновий рай посаджено —
І продано разом із

Коли сивіють золотом ліси
І морщиться вода перед засклінням,
В мені ростуть підземні голоси
Якогось нетутешнього насіння.

А дерев’яна музика століть
Гойдає кров, собі кидає

Тарасові Шевченку, 27-літньому

Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе…
Швидше — до себе… я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,— небо.
В небі

Росте печаль — як свічка на колінах,
І дощ іде — порожній, мов струна.
А я в Нью-Йорку.
Тут є Україна.
Якась безкровна, стисла, без вина.

Розп’ятий голуб. Статуя Свободи