Ігор Павлюк

На вікні замерзлі краплі.
Ніч травнева глупа.
Східний вітер гострить шаблю,
А північний тупить.

Нещасливі пишуть вірші,
Богослови — зляться,
Що міста щоразу

Океан. Нью-Йорк. Свобода хвора.
На деревах чорні снігурі.
Падають в зелену воду зорі,
Але їх не меншає вгорі.

Карнавал замішаний на крові,
Що лікує кров’ю суєту.
Три

Час різьбиться в кістки мої.
Осінь. Листя — на хліб не хватить…
Рідне воскове тіло старих гаїв
На осінню зрубають хату.

Вітер крик погасив зорі,
Афоризми життям

А зранку сипав сніг й домучувала совість.
І ледве ліс терпів соснового себе.
Сатурнове кільце в очах тримали сови
Й кипіло в них вино підльодно голубе.

З неписаних часів

Вирвуся.
Здивуюся.
Здригнуся.
Відлечу самотньо з усіма.
Через осінь шелестом озвуся
В золотих полях, яких нема.

Буду вчити мову птиць і гаю,
Вітру, зір, відбитих на

Зорями лікуй мене і морем,
Допотопним зойком журавля.
З вишні цвіт осиплеться прозорий,
Наче душі сплячих немовлят.

І дорога більше не рятує,
І свобода труїть, хто

Що вже нам питати: хто ми? де ми?
Забувати внукам не з руки
Шрамами написані поеми,
Вишиті шаблями сорочки.

Як останню заповідь для сина
З материнським хлібом на

1.
Щасливий я, мов дерево з гніздом.
Скидає дух останні рештки плоті.
У венах тиша. І ніхто-ніхто
Іще не зупинивсь на ешафоті.

“І день і ніч горить горобина,
Щоби дощі не

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Тисне “жись”. Дурні, як серце, люде
“Родіну” міняють на товар.
Буде все, а спокою не буде.
Під асфальтом ждатиме трава
Того, хто іще не нарождений,
Хто погас без дерева й

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Важкий політ двадцятого століття.
В очах святих сніжинкові хрести.
Смола в крові. Не хочеться боліти.
Єдина втіха: є куди рости.
А ще утіха: є за що боротись.
Та от печаль: що

Кінець століття — завжди пізня осінь.
Дозрілий терен лащиться до рук
І прабабусь розплетене волосся
Зміїться по замерзлому Дніпру.

В кінці столітя цвіт здається плодом
І

Пахне воском і хлібом зелена стара земля.
Жовтий цвіт в біле листя, як птахи торішні, капле.
Коні вірять у Бога, а люди у короля,
В повний Місяць, в який звжиріла козацька

Неосінь. Шампанське. Собачий гавкіт.
В очах буржуазних загуслий мед.
В розбитому дзеркалі я і мавки.
А радіо каже: “Парад планет”.

Ні зір і ні вітру. Лиш сніг вмирає.
В

Дорога. Поле. Вітер і слова —
Такі земні, що хоч ліпи людину:
І бронза, й бринза, й клятва і клятва —
Ми всі чомусь живем наполовину.

Баби і леді, лорди і хлопи,
Самці і

Сиджу собі.
П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
Земля у нас — хоч закушуй,
Занюхуй його чуприною.
Усе у житті вже зроблено:
Калиновий рай посаджено —
І продано разом із

Коли сивіють золотом ліси
І морщиться вода перед засклінням,
В мені ростуть підземні голоси
Якогось нетутешнього насіння.

А дерев’яна музика століть
Гойдає кров, собі кидає

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров’ю — то їхні вина.
Де

Іду собі. Як п’яні між свічками.
Як зі свічками йдуть в підземний хід.
Себе і землю пробую руками.
Себе і землю.
Золото і цвіт.

Суєт бажаю. І не заздрю зорям.
Сільських