Ігор Павлюк

І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними.
Й запах страху у криках невільних нічних пташок.
А ми вчилися бути у масках стальних живими,
Переживши від яблунь цвітіння залізний

Осінь не приходить несподівано,
Хоч раніше від своєї мами
Помирають яблука, незірвані
Вітром, чи руками, чи устами.

Осінь лист сама собі відписує
Кров’ю верб лелековими

Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії…
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій

У чужих дзеркалах відбивається наше небо.
Той, кому трохи важче, співає думу.
Той, кому більше, ніж іншим треба,
Просить в Бога середину між болем і сумом.

Загубилось село у

Ця пісня з’явилась сама собою.
Так родиться вітер в полі.
І юний апостол пішов водою
Любити гріхи і болі.

Ми навхрест спивали тривожну волю,
Ходили в старі собори.
Боялися

По лезу ножа лише із ножем пройдеш.
Зозуля куватиме в теплих, як сльози, скронях.
Шаблями по рейках — яких вже нема ніде.
Імперія гола.
Цілуються лежачи коні.

І кирзові лиця

I
Я давно в цих краях. Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми — собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб макали в живий

А зранку сипав сніг й домучувала совість.
І ледве ліс терпів соснового себе.
Сатурнове кільце в очах тримали сови
Й кипіло в них вино підльодно голубе.

З неписаних часів

І просто було — немов без душі.
І церква тиснула злотом.
Любив — не любив, і жив — і не жив,
А вже захворів польотом.

До весел мене прикував Харон.
Я долю піснями

1.
Небесне царство для котів і вишень,
Ніяких зір і грішних солов’їв.
І скучно — як буває лиш Всевишньому,
Який загляне в очі білих псів.

Вони уже із Місяця нам виють
Про

Був без грошей. Така його свобода.
Безгрішшям і гріхами не гордивсь.
На фоні вогнищ дух його народу
До себе йшов, мов зливи до води.

Любив одну. Не так, як люди хочуть…
А так

1.
Ти ще не маєш волі?
На тобі, хлопче, на!
Хай обростає тілом
Шоста твоя струна.
Хай ми за все заплатим.
Хай не такі, як всі…
Нам тут дано багато.
Не чумаки ми.

Останнє листя падає на слід.
Останній дощ гуляє по діброві.
І пропадають юні журавлі
За молоком березової крові.

Стоять млини порожні і святі.
Злу самогонку батько п’є

Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі…
І доньки трав’яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без

Павлові Вольвачу

Коли переможені кращі жінки планети
І ти вже спокійний, мов скло під зимовим днем,
Нехай не напишуть про тебе товсті газети,
Бо люди похвалять — то

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Опалий лист лягає горілиць.
Корчма. Вино. Сумні круги по крові.
На пальцях вулиць тінь дають орли
І пам’ятників профілі сурові.

Фонтан колише білі копійки,
Як тіні зір. Такі

Зреклися слів і зорі, й полини.
Вогонь тривожний. І дитя заснуле.
А я учусь знімати зі струни,
Як солов’їв, гірке своє минуле.

Теплом домашнім віє зі степів.
Життя дешеве, як

Тихо. Чути дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за вітчизну хтось загинув,
А чи кров’ю пісню написав.

Може, час іде комусь, як простір,—
Важко і святково, в

Відмовляюсь від усіх ролей
В цьому чорно-білому спектаклі.
Мабуть, нам іще не дуже зле,
Мабуть, кров тече іще по краплі

У скляних годинниках з піском,
Начебто по капельницях