Ігор Павлюк

І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними.
Й запах страху у криках невільних нічних пташок.
А ми вчилися бути у масках стальних живими,
Переживши від яблунь цвітіння залізний

Попробуйте цей вірш…
Так пробують черешню.
Так пробують уста
Устами і вином.
Так пробують хреста,
Коли дійшли нарешті,
І море, і траву
Перед останнім сном.

І

Росте печаль — як свічка на колінах,
І дощ іде — порожній, мов струна.
А я в Нью-Йорку.
Тут є Україна.
Якась безкровна, стисла, без вина.

Розп’ятий голуб. Статуя Свободи

Осінь. Є що втрачати
В полі чорному, злому.
Небо. Є де втікати
На коні золотому.

Море. Є що любити
В домотканій печалі.
І хвилини губити —
Краплі крові на

Ця пісня з’явилась сама собою.
Так родиться вітер в полі.
І юний апостол пішов водою
Любити гріхи і болі.

Ми навхрест спивали тривожну волю,
Ходили в старі собори.
Боялися

Грудень. Ліс. Сосново-біла тиша.
Лиш ворона — ніби напилась:
То кричить на знахабнілу мишу,
То збиває сонце із крила.

Тут одним-одна лежить стежина
Поміж двох лінивих

Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле —
Полотно на білім полотні.

Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті…
Баба цілується з дідом.
Ох,

І просто було — немов без душі.
І церква тиснула злотом.
Любив — не любив, і жив — і не жив,
А вже захворів польотом.

До весел мене прикував Харон.
Я долю піснями

Кипить цей холодний, неніжний до серця час.
Божки нерозп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не

Тарасові Шевченку, 27-літньому

Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе…
Швидше — до себе… я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,— небо.
В небі

Тисне “жись”. Дурні, як серце, люде
“Родіну” міняють на товар.
Буде все, а спокою не буде.
Під асфальтом ждатиме трава
Того, хто іще не нарождений,
Хто погас без дерева й

Останнє листя падає на слід.
Останній дощ гуляє по діброві.
І пропадають юні журавлі
За молоком березової крові.

Стоять млини порожні і святі.
Злу самогонку батько п’є

Погано скінчилась казка.
Неніжно упала шабля.
А ми в дерев’яних масках.
І нас вже церкви не ваблять.

До себе — Чумацьким Шляхом
Ідем. Обіймаєм дзвони.
Ховаємось — п’яні

Стояв зажурений.
Не молився.
Не хотів турбувати Бога.
На яйцях сиділа нація,
Над якою — дорога.

Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена…
Порізана

Все сказано.
І музики катма.
Середина засмічена базаром.
Душа — гаман, блискучий, мов зима,
Що дихає на прапор перегаром.

Спокійно й сиво в рідному краю.
Як похоронки, з

Опалий лист лягає горілиць.
Корчма. Вино. Сумні круги по крові.
На пальцях вулиць тінь дають орли
І пам’ятників профілі сурові.

Фонтан колише білі копійки,
Як тіні зір. Такі

Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі…
І доньки трав’яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без

Коли сивіють золотом ліси
І морщиться вода перед засклінням,
В мені ростуть підземні голоси
Якогось нетутешнього насіння.

А дерев’яна музика століть
Гойдає кров, собі кидає

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”