Ігор Павлюк

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як

Бруківка покрита камінням слов’янських душ,
Поламаним вітром зализана, наче пір’їна — кров’ю.
Ти щастя свойого дурного в мені не руш.
З підвалів церковних відпий золоте

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Тихо. Чути дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за вітчизну хтось загинув,
А чи кров’ю пісню написав.

Може, час іде комусь, як простір,—
Важко і святково, в

Був без грошей. Така його свобода.
Безгрішшям і гріхами не гордивсь.
На фоні вогнищ дух його народу
До себе йшов, мов зливи до води.

Любив одну. Не так, як люди хочуть…
А так

Над степом козацьким летять хрести
І в землю ростуть тополі.
Я ж в місті старезному зміг знайти
Ліхтарне обличчя долі.

Тут річка сама поламала лід,
А вітер насіяв

Чи то старість душі, а чи, може, то старість світу?
Знівельоване слово не може простити собі первородний гріх.
Ми здатні згоріти сьогодні заради єдиної миті.
Та й це вже

Стоїмо на землі, в тій вині винуваті…
У калиновім гробі історія спить.
Як Отой, що приречений батьком на страту,
Сонце світить й мовчить.

Серед степу широкого —
Внук

Лірник не грає.
Лірник змінює струни,
Бо завтра приходить доля —
І змінює все нараз.
Стукнуло серце —
Цвіт осипався юний
З вишні красивої
В темну сльозу

Сивина і тривога, й бажання прожити менше,
Але більше прожити,
Єдрі ттвою в душу… От.
Не створивши Учення, я вільний від всіх поденщин,
Бородатих, неначе про ангела

1.
Щасливий я, мов дерево з гніздом.
Скидає дух останні рештки плоті.
У венах тиша. І ніхто-ніхто
Іще не зупинивсь на ешафоті.

“І день і ніч горить горобина,
Щоби дощі не

Зорі падали так, як в могилу монети і люде.
Кров, розбещена слізьми, блищала, немов фольга.
Птахи брали на гнізда волосся твоє, а груди —
На сніги, на своє безголов’я моя

(поїздка друга)

1.

На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний

…Ота безкрайня мертва далечінь —
Мелодія мелодії душевної.
І жити лінь, і помирати лінь
У просторі між мамою і левами.

Калина міста і бетон села —
В моїй крові, що на Дніпрі

З лісу-пралісу, з діда-прадіда
Ми із дому Додому тягнемось.
І не знаємо, як назватися —
Чи землянами, чи бродягами.

Триста років іга монгольського.
Триста років іга

Не каявшись, спокутуєш гріхи.
Спокутали…
Чи буде ще покута?
Стоять у хвилях вічної ріки
Ті, що прийдуть, і ті, що вже забуті.

І їх серця, мов царство пірамід
В цей вік

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Шлях Молочний — мов тріщина у кров’яних льодах.
І виходять борщі з берегів аж Париж туманять.
Тіло яблука білого ріжеться об черепичний дах,
Як у старих романах.

Поросят

Що вже нам питати: хто ми? де ми?
Забувати внукам не з руки
Шрамами написані поеми,
Вишиті шаблями сорочки.

Як останню заповідь для сина
З материнським хлібом на