Ігор Павлюк

Весна. Гриміло. Осипався цвіт.
Стара ріка темніла, мов солом’яна.
Ніщо вже не збиралось у політ
І не була ніяка доля зломана.

Лиш кров текла із Сонця золота
Й лягала спати,

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М’який, мов хліб, мов камінь, – безборонний.

Його волосся травами

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Погано скінчилась казка.
Неніжно упала шабля.
А ми в дерев’яних масках.
І нас вже церкви не ваблять.

До себе — Чумацьким Шляхом
Ідем. Обіймаєм дзвони.
Ховаємось — п’яні

Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі…
І доньки трав’яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як

Лірник не грає.
Лірник змінює струни,
Бо завтра приходить доля —
І змінює все нараз.
Стукнуло серце —
Цвіт осипався юний
З вишні красивої
В темну сльозу

З тих пір, як навчився писати кров’ю —
Не знаю, про що писати…
Бачив живою смерть свою.
Пив за її здоров’я.
Ми цілували із нею тілесні ґрати.

А потім на Місяць

На вікні замерзлі краплі.
Ніч травнева глупа.
Східний вітер гострить шаблю,
А північний тупить.

Нещасливі пишуть вірші,
Богослови — зляться,
Що міста щоразу

Грудень. Ліс. Сосново-біла тиша.
Лиш ворона — ніби напилась:
То кричить на знахабнілу мишу,
То збиває сонце із крила.

Тут одним-одна лежить стежина
Поміж двох лінивих

…Люди люблять мене:
Вже й неволя прийшла —
Мабуть, скоро прощатись буду…
Промінь сходу ламається
Об піраміду чола.
Людським голосим
Плачуть люди.

Небо зранене

Останнє листя падає на слід.
Останній дощ гуляє по діброві.
І пропадають юні журавлі
За молоком березової крові.

Стоять млини порожні і святі.
Злу самогонку батько п’є

Стоїмо на землі, в тій вині винуваті…
У калиновім гробі історія спить.
Як Отой, що приречений батьком на страту,
Сонце світить й мовчить.

Серед степу широкого —
Внук

Жилава пісня і не мілка,
Довга, немов Дніпро…
Предків далеких голос в кістках.
Друг – мов сумний Харон.

Так от живемо.
Така весна.
Капає сік зі свічок.
Вітер

Любов напала навесні –
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині
Сумна і кара.

Здавалось – чесна, як вогонь,
Як вітер – гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила

Бруківка покрита камінням слов’янських душ,
Поламаним вітром зализана, наче пір’їна — кров’ю.
Ти щастя свойого дурного в мені не руш.
З підвалів церковних відпий золоте

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Ця пісня з’явилась сама собою.
Так родиться вітер в полі.
І юний апостол пішов водою
Любити гріхи і болі.

Ми навхрест спивали тривожну волю,
Ходили в старі собори.
Боялися

Не каявшись, спокутуєш гріхи.
Спокутали…
Чи буде ще покута?
Стоять у хвилях вічної ріки
Ті, що прийдуть, і ті, що вже забуті.

І їх серця, мов царство пірамід
В цей вік

Сиджу собі.
П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
Земля у нас — хоч закушуй,
Занюхуй його чуприною.
Усе у житті вже зроблено:
Калиновий рай посаджено —
І продано разом із