Ігор Павлюк

Весна. Гриміло. Осипався цвіт.
Стара ріка темніла, мов солом’яна.
Ніщо вже не збиралось у політ
І не була ніяка доля зломана.

Лиш кров текла із Сонця золота
Й лягала спати,

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М’який, мов хліб, мов камінь, – безборонний.

Його волосся травами

Я мав твій хліб і пив твоє вино.
Вітриська кіс уста чиїсь сушили.
Твій рід старіший за Христа — як Ной,—
Якого дощ очистив і окрилив.

Ти те, до чого звикнути — ніяк.
Продати

Час різьбиться в кістки мої.
Осінь. Листя — на хліб не хватить…
Рідне воскове тіло старих гаїв
На осінню зрубають хату.

Вітер крик погасив зорі,
Афоризми життям

Попробуйте цей вірш…
Так пробують черешню.
Так пробують уста
Устами і вином.
Так пробують хреста,
Коли дійшли нарешті,
І море, і траву
Перед останнім сном.

І

Танoк зорі холодними руками
Потримати б — і кинути у рай.
Одне на всіх життя.
Але — між нами…
З якого роду вітер і Дунай?

Які людини Бог і Спокуситель?..
В тоненькі дні в

Ти тілом читала вірші мої –
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.

У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті…
Баба цілується з дідом.
Ох,

Видно, на роду мені назначена
Та печаль з переходом в любов.
Мезозой… весняна Русь… козаччина…
Звідки вийшов і куди прийшов.

Мед солоний осені вечірньої
І кропивний сік

То плював на ріку, то тягнув її вдаль, за собою.
Аж тремтіло вино від далеких невадських стрільб.
З хліба кулю ліпити?
Собі здаватись без бою?
Добре предкам жилося —
Вони

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле —
Полотно на білім полотні.

Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце

Для цієї печалі в природі немає бронзи.
Напоїть мою смерть.
Я вам сам заплачу за гріх.
Ми біблійний народ: є у нас і пілати, й Іуди, й бонзи,
І мойсеї-распутіни в’яжуть клубки

Осінь. Є що втрачати
В полі чорному, злому.
Небо. Є де втікати
На коні золотому.

Море. Є що любити
В домотканій печалі.
І хвилини губити —
Краплі крові на

Над вікном щербатий Місяць плаче.
Сам не знаю, звідки ця журба…
Чи пропив те, що мені призначене?
А чи серцем без вісті пропав?

Може, чорні очі засмутили?
Може, сиві крила

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдох.
На серцях виростали

Вогкі зорі, червоні свічі…
Трави моря в косі твоїй.
На фарфоровому обличчі
Промінь космосу сам не свій.

Я засію тебе пісками
В час незбутого сну води.
Розхвилюється теплий

Тарасові Шевченку, 27-літньому

Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе…
Швидше — до себе… я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,— небо.
В небі

Стояв зажурений.
Не молився.
Не хотів турбувати Бога.
На яйцях сиділа нація,
Над якою — дорога.

Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена…
Порізана

(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і