Галина Кирпа

Ходить дощ у синім капелюсі,
із прозорою сережкою у вусі,
в чоботях з високими підборами —
долами, садочками і горами.
Ходить дощ по чагарях у лісі,
по хатині — на зеленій

Ніч така прозора, ніби світиться.
І так довго, що й сама не знає.
А на білій хмарці проти місяця
зіронька манюсінька гуляє.

Скільки тут ще літа,
літа,
літа, —
в нього досі молода хода.
Ще верба зелена. Пахне жито.
І бодай листок — не опада!

Тут так легко і просторо дихать!
Скільки всюди

Пасу метелики.
Один — мені почав лічилку.
А другий третьому сказав:
— Летімо по сестричку!

Знайшли сестричку,
бо вона у холодку сиділа.
Та ще хвалилася:
— Оце
всю

Небо підставило пелену
й нападало в неї зірок —
малих, маленьких,
ще меншеньких:
цілий стіжок.

Хотів упасти ще й місяць.
Та добре, що не упав.
Небо струсило пелену

Сидять шпаки і шпаченята,
і дощик цяпає на них.
Вже скоро будуть відлітати,
беруть усіх — старих, малих.

Сидять і дивляться додолу,
де що не крок — лежить горіх.
А їм

Небо вміє говорити.
Його мова —
жайворонки,
соловейки,
лелеки,
журавлі,
ворони,
граки,
голуби…
Хіба можна перелічити всі мови,
які знає небо?!

Літо — жовте качатко,
в озері — плюсь та плюсь.
Щоранку, ніби спочатку,
на нього дивлюсь-дивлюсь.

Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до

Є птах нічний.
Зветься він Чорний Шкрет.
Прилетів раз до нас:
— Шкре-те-те! Шкре-те-те!

Ми із татком сиділи,
саме казку читали
і того Шкрететиська
аж ніяк не

Цвіла і пахла в світі абрикоса.
А світом був тоді Пелюсткопад.
Її любила я. І бджоли. Й оси.
Дідусь її любив. Славко. І сад.

Пелюсткопад минувся. Абрикоса
живе так само в

Сьогодні у води свято —
Водохреще.
Сьогодні воді б”ють поклони,
мов королеві.
Сьогодні я їй кажу:
— Ваша Водо-Величносте!
Сьогодні вона справді
чарівна:
все пила б

Сидить собі мурашка,
не зводить погляду з роси
й радіє,
що ще є на світі
такі великі люстра.

Малий-маленький сніг, біленький чудасій,
на лаві у садку сідає відпочити.
Він перший син Зими, він не такий, як всі,
боїться він себе украй перетомити

І я йому шепчу: “Ти,

Боже,
бабуся віддала Тобі душу!
Бабуся знайшла притулок
у Небесній Твоїй Країні,
що зветься Вічність!
То мама мені сказала.
Тепер її домівка — домовина,
і наглядаєш ту

Плело віночок літо,
сиділо і плело.
Межи волошок в житі,
де зелено було.
Де гномики танцюють,
дюймовочки — в квітках,
де всі на світі чують,
про що співає птах.
Про

Йванко-дранко-дурисміх
виліз на чужий горіх:
лічить, бідний, до п’яти
там сорочачі хвости.

***

Натка-дратка-дереза
непосида — мов коза.
Пісня в неї отака:
—

На конюшині задрімав метелик.
А поруч прилетів і сів літак:
— Чого це ти то синій, то рожевий?
Ти не такий, як я!
У тебе все не так!

Є на світі крамарі —
два хитрющі Снігурі,
що пекли торти медяні
на Медяній на Горі.

І пекли торти два дні —
білі-білі і смачні,
тільки клали в торт для сміху
Снігурі

Заснув старенький човен під вербою.
Верба й собі — старенька, як зима:
ніким не снить, а тільки що — собою.
Старого човна в снах її — нема.

А тільки й є: листочки та