Галина Кирпа

Плело віночок літо,
сиділо і плело.
Межи волошок в житі,
де зелено було.
Де гномики танцюють,
дюймовочки — в квітках,
де всі на світі чують,
про що співає птах.
Про

Яворина — на коліна —
до землі нагнеться:
хай країна Україна
сонечка нап’ється.

Безмеж-поле, наше поле,
враз позеленіє,
де не видно жайворонка —
сама цятка мріє.

Вже на троянді — лише спомин цвіту.
До неї в гості не приходять маки.
І наш Дніпро поплакує за літом,
Я трішки помагаю йому плакать.

Троянді — і незатишно, й нестерпно,
Хоч

— Березню, де дів санчата?
— Та узяв продав.
— Хочеш човника придбати?
— Та узяв придбав.
— І куди ж це ти веслуєш?
У які краї?
— Та в зелені, у вишневі,
у краї свої.

Прощай, сніжинко! Ти була красива.
Ще краща, як торік твоя сестра.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
А цій зимі уже пора… Пора!

Уже по неї човники приїхали.
Вітрила білі видно

Прилетіло сонечко
у такому плащику:
крап-крапи-крапиночка,
горо-горошок:
— Не боюся дощику,
не боюся грімниці,
не боюся котика,
не боюсь пташок!

Летить струмок з гори в долину й — мимо…
А нагорі — Дніпро й Десна проснулись.
Верба подумала: “Ну от і я щаслива”.
А котики на ній — мов усміхнулись.

А десь через дощі, вітри і

Сидько сидів, Тинько — тинявся.
Сидько читав собі й сміявся.

Аби ж сміявся тишком-нишком, —
Тинько б не знав про тії книжки.

А то сидить, немов на лихо,
і просто лускає від