Галина Кирпа

Ясне й прозоре полотно полів.
Вітри —
в калинових вінках червоних.
Останній передсніжний цвіт землі.
Це знову — вперше.
Знову — як ніколи.

Пасу метелики.
Один — мені почав лічилку.
А другий третьому сказав:
— Летімо по сестричку!

Знайшли сестричку,
бо вона у холодку сиділа.
Та ще хвалилася:
— Оце
всю

Я хочу, щоб квіти нашого саду
проголосили Мальву
королевою на п’ять років.

Я хочу, щоб під вікнами
білої хати
з Великим Скрипковим Концертом
виступив Зелений

Калині кажу:
— Тітко Калино!
Горіхові кажу:
— Дядьку Горіше!
Нагідці кажу:
— Сестро Нагідко!
Барвінку кажу:
— Брате Барвінку!
А Хризантемі:
— Панно!

Та коли б ти, Равлику,
виріс господариком,
то ти б свою хатку
ставив на горбі:
вікнами — до соняхів,
стінами — до ластівок,
стріхою — до зіроньок.
Ну, а

— Ти диви, — каже мама, —
знявся вітер. —
І позачиняла всі вікна й двері.

Коли це Щось Зелене
сіло собі на кватирку,
звісило ноги
аж до підвіконня
й просить:
— Не

Ялинонька, сосонка і смерека
стоять, немов за руки узялись.
А може, вони йдуть кудись далеко —
з одного лісу та й у другий ліс.

Ялинонька, сосонка і смерека
взяли собі в

Вітер гойдає берізку.
Берізка гойдає пташку.
Пташка гойдає пісню.

Квітка гойдає метелика.
Метелик гойдає травичку.
А кого травичка гойдає?

Со-няч-но-го

Посеред неба сонце королює.
Посеред лугу — його брат горицвіт.
Ізранку день пейзажі помалює,
до вечора вони, гляди, і вицвітуть.

А вечір, як прилине, то надворі
простеле в

Ходить дощ у синім капелюсі,
із прозорою сережкою у вусі,
в чоботях з високими підборами —
долами, садочками і горами.
Ходить дощ по чагарях у лісі,
по хатині — на зеленій

Тополя — зеленька і красива —
намистечка в калини попросила:

— Чи ж до лиця намисто буде вам?
— Та я поміряю й назад віддам!

— Мені не шкода. Ось — беріть і міряйте.
І,

Вже гуси прибираються в дорогу,
взувають червоненькі чобітки,
а з саду аж до нашого порогу
під снігом народилися струмки.

Ми весело ідемо в корабели.
Нам гарно, що весна, а

Хлющать дощі — і тут, і вдалині.
Громи стоять, як вартові, над ними.
Щовечора лягає спати ніч
під мокрими кущами горобини.

На неї блима чорним оком птах,
немовби то не око, а

Якщо колись
макове зерня
ляже у землю
й не проросте,
то, мабуть,
якась дівчинка —
Катруся,
Ганнуся
чи Ясочка —
спитає своєї бабусі:
— А мак —
кущ чи

Дощі стоять горою.
Туман ляга долиною.
І хмари такі довгі,
як гусячі листи.
А горобець ще зраночку
цвіргоче над калиною:
— А що ти влітку думала?
Оце тепер — цвісти?

Конику, конику,
ти хіба не чув,
що не ходять
коники взуті
по дощу?

Слизько тоді
ніженькам
по траві —
чи тих ніжок
двісті,
а чи дві.

Вже хмари такі осінні,
вже зайчик аж дуже сірий.

Вже листя з моєї тополі
постелено просто долі.

Учора була травинка,
сьогодні — суха бадилинка.

А їй павучок до

Скільки тут ще літа,
літа,
літа, —
в нього досі молода хода.
Ще верба зелена. Пахне жито.
І бодай листок — не опада!

Тут так легко і просторо дихать!
Скільки всюди

Ти хто — я не знаю
й дивуюсь на те:
ти той, що співає,
чи той, що цвіте?

Ти той, що на ґанку,
чи той, що в саду?
— Я з самого ранку
піснями цвіту!

Я вмію

Це — моднющі котики:
в горошок животики,
смугасто-сірі спинки,
гладенькі, мов перинки,
ще й змалечку вусаті —
Бавляться у хаті.

А це — моднющі киці:
білесенькі на