Довгі

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили

В реторті вариться коктейль —
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, —
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!)
Я — Фауст, Гамлет,

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце

Із “Любов у трьох часах”

1
Під спомином про евкаліпта,
під зеленню його весни —
лежатимеш, і сонце в річку
впаде з блакитної гори.

Чекатимеш в вільготі

Вже світає, а ти ще не спав,
Не заплющив безсонням роз’ятрені очі,
Прислухаєшся: горлиця в лузі туркоче,
Й кряче зграя прожерливих ґав.
За вікном неба синій квадрат —
На

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І

І
Квітнева днина серед неба
Намітку із хмаринок тче
І пелюстина черешнева
Злітає на моє плече.
Вона, метелик-білокрилець,
Шукає затишку в теплі —
Це знов очам моїм

Щодня барвистішим стає осінній лист.
Яка мозаїка порослих лісом схилів! —
На них з небес маляр-абстракціоніст
Гарячих барв палітру вилляв:

Oсик і ясенів мінлива золотінь
І

П. В. Одарченкові

І
Ваш ювілей щасливо надійшов
У календарнім русі днів і тижнів.
Я посилаю картку Вам, що ось знайшов:
Зображення і річечки і

“У Христа хрестилися…”

В Дніпрі — у водах нашого Йордану —
Ви купіль прийняли святу,
Ви зодяглись у віру Богом дану,
Вклонилися розп’ятому Христу,

І Словом світлим Господа

Не відав він, де друг його, де недруг,
Глухих осель минаючи принаду
В чужім краю. В його зелених нетрях
Знаходив він спочинок і розраду.
Ні, не порубником, не браконьєром
І не

Вузькі алеї й нагробки — впритул.
Старого цвинтаря планована тіснота.
За мурами не чути міста гул,
А тут лише одна дошкульна нота

Бринить на серці, наче на струні,
І крає

Навік завмерли брови в спогаді суворім,
Руці вже не виводить дивне дійство слів,
Ми вже ніколи з Вами більш не поговорим
Про Київ рідний і такий же рідний Львів.

Вже Вам не

Кіннотникам армії УНР присвячую

І

Пригадай, як чіткими четвірками
Шикувалася сотня наскоро,
Як назустріч летів нам
Того вітру тривожного спів —
Не пахким

(в сьому річницю смерти)

Ні, не вінків — сердець було б замало!
Могила — трав’янисте покривало,
Плита стоїть надгробна прямокутна
Й лиця подоба до плити прикута.

Як упав же він з коня…

П. Тичина

Чи чуєш — в сні нічнім
Степ ледве диха.
Товаришу, почнім
Розмову тиху

Про те, як впали ми
У вирі бою —
Звалилися

І
Мільйонам душ і рук, що сіяли й орали,
Копали руди і варили сталь,
Не вчені, не політики, не генерали, —
Поет-співець державотворцем став.

Це він своїм полум’яним

Донбас… В ярах і улоговинах
Оази степових дібров,
На бабах з каменю карбованих
Тисячоліть рудіє кров.

На териконах і на пагорбах
Гуляє скіфський суховій,
Але не він —

Кошуля-вишиванка і разок намиста
І урочистість крематорію церковна,
А в урні жменя попелу й немов навмисно
Часописних вісток жалоба маломовна.

Невже ж скінчилось дійство? Як в

Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс.

Дмитро Фальківський.

Товаришу Дмитре Фальківський,