Довгі

І
Усе прекрасне на Землі
Бере початок з колоска,
Що променіє на стеблі,
Немов душа трудівника.

Чи то клекоче в домні сталь,
Чи чорні краємо пласти,
Чи вперлась в обрій

Хітливий розтин уст розпечено карміном,
Розлам нахабний брів і штучні тіні вій,
Завчений рух плеча і вірність звичним мінам —
Вона в корчмі чекає тіньовій.

Цигарки ритуал,

Земляки зустрілись зненацька,
Не бачились років зо три.
Шинкарка — мальована цяцька —
Налива бозна по котрій.

В келишках мов жевріє віскі,
А в кухлях піниться пиво.
Про

КАПЕЛЮХ

Кіндрат
Купив
Капелюх.

Капелюх
Кіндрату
До вух!

* * *

КРІП

Прокіп
Сіяв кріп.
Нащо Прокопу

Коли несемо друга в домовині —
Схиляємо і думи, й знамено…
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих

Пляшева… Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так

Поет і кат,
Безсмертя й смерть,
Камінним холодом зустрілись,
Ножами погляди схрестились,
Ненавистю налиті вщерть.
Ну, що стоїш?
Проси пощади!
Забудь, що предки —

Лесі Українці

Прокинулась — і до вікна: “Так темно,
Що навіть зорі й ті, немов ожини,
Хитаються в очах… Уже даремно
Скликати лікарів. Усі причини
З’ясовані й

1500-річчю Києва

Ні, не віщою струною
І не голосом гучним,
А прадавньою луною
Озовуся з далини…

Де зійшлися гори й доли,
Виростав, як диво з див,
Київ наш

Про що говорять людям імена?
У них озветься вись і глибина.
Будущина в них щедро проглядав, –
я чую імена,
мов сходи ярого зерна.
Я чую імена,
мов трави життєдайні.
Вони

Любові Голоті

Приснилися вірші 81-го.
Згадалася кожна пора того року так,
як жодна інша.
Згадалися тижні і дні віршів і рядків.
Та забулися навіть місяці,
коли

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…”

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.

Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо

Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.

А потім прийшли дерева
і стали над нами.

А потім прийшли пси
і вили над нами.

А потім принесли дівчину
і в неї

Володимиру Забаштанському

Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт.
А поруч труп
лежав. Іще вчорашній.
Наче зруб,
зіяв барак. Не винесли і вранці,
і

З полонини Кознєски і ні з якої другої
вся Чорногора мені – як розповита…
З кожної полонинки,
з кожного верха
бачу на полонині Кознєсці двох.
Стаю на скелю,
за яку зайшло

Ти що заробив на сухій різьбі?
Те, що заробляв на своїм горбі.
Замало тут інкрустацій.
Якщо ти розумний – Союз велик –
куди і не хочеш веде язик,
де, окрім країв і

На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди
під

Михайлові Дмитріву

Я вівці чорні й білі розгубив
у пізньому тумані. Угорі
вони іще озвалися. Побіг –
нема. Туман. Чужа стоїть кошара
і чути кроки. Вогник за

Романові Безпалківу

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.
Я знаю ту правду, що