Довгі

Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки

Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.
Там

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.
І ніч проси́дів…

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я проси́дів од крейдового періоду

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в

Ну от не весело мені й усе.
І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
який заліз на високий стілець
і гойдає по тридцять чортів
на кожній нозі,
а не весело.

Мені сьогодні у

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…
Там

Коли б змінився час, а не закон,
який до зашкарублості – первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!

Знов “Поділи все – і володарюй!”:
той

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні

що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі

Що хочуть наші спогади від нас?
Як жити нам без погляду назад?

Цей перехід, мов по воді убрід,
це сходів кам’яні широкі марші
у сірім домі, де вмістився рід
облич. Вони

Пані Жуковська завжди споглядала з вікна
в білім підкапку з волосся кольору соди,
як сіявся дощик, як вогко тьмяніла стіна
і як селяни ранкові з вокзалу йшли на заводи.
Її чоловік

І
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь і пристанища

«Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт в цій країні дуже багато,

І
Гей, дерев’яна церкво-царице,
Гей, паніматко в хрестатій намітці;
Що тобі світ — се гульбище нице,
в небо ходімо — там тобі місце,

там тебе стрінуть блискітки ясні,
в

Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип…

Таке тобі життя, як медівник,
ще років

…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі:
вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не

…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш