Довгі

Глухо в Дикому полі
і ні коня, ні волі.
Обліжний туман стоїть
і п’є із мого шолому
воду з Дінця і Дону.
Спить душа і не спить.
Думає думу безсонну.
Оврул мені не

Втома вечірня на камінь присіла.
Тіні шукали
під голови сіна.
Сіріло. Темніло.
А Сутінь Туманівна
зілля варила,
в гості заманювала.

І місяця-красеня роздуми мучили

Я пам’ятаю озеро, як сон,
При березі курінь із очерету
І діда на пеньку перед багаттям,
Де юшка закипає в таганку,
З якого позира більмаста щука,
Широколисті відблиски

Щасливі – аж світивсь за нами слід,
ми через чорний хід
виходили у світ,
що нас будив гудками спозаранку, –
його облаштували, як могли,
вождями обліпили, обжили
і,

Я стою в залатаній тільняшці,
на високу воду задививсь,
що несе листа мого у пляшці
аж до моря Чорного кудись.

Ще без листя білі осокори
і сороча сварка у гнізді.
Мабуть,

Хвилі здіймає, струмить блакить,
над степом спекотним плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.

Пахне солома (ідуть жнива),
золотою пливе дорога
і жайвір

Лежиш беззахисна, оголена,
а над тобою сон легкий,
і я підклав тобі під голову
всі п’ять подушечок руки.

Навпроти класиків полиця,
де пил у променях іскриться,
як

Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько

Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.

Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, –

Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.

І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик

Я підкидаю і ловлю п’ятак,
але розтиснути кулак
не кваплюся, –
орел чи решка?
Та будь-що буде, все одно
скажу, насмілюся нарешті
і, може, запрошу в кіно.

Сідлаю

Не питайтеся: де?
Не цікавтесь: коли?
Як не в нашім, — в якім регіоні? —
Власні ярма свої вихваляли воли,
Хомутами пишалися коні.
Там баран сам себе поганяв на базар,
Ще й

М. Слабошпицькому

Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині

Дивіться – он іде, погляньте – он блука,
Не знаючи – куди? Не знаючи – до кого?
На плечі тисне щем, простягнута рука –
Неначе той прошак до хліба пресвятого.

Та ні, не хліба, ні

Моєму другові і землякові акторові Сергієві Кустову

Вірний друг мого болю, актор, арлекін,
Із душею, що наче покраяна сфера…
Наша правда без гриму не вийде на кін,
Наша

Таїсії Литвиненко, на її ювілей

Сіяла сцена буйно і яскраво,
Здіймались крила пещених куліс,
А зала скандувала «біс» і «браво».
А ложі теж відгукувались:

Композиторові, ректорові Львівської консерваторії, довголітньому в’язневі сталінських концтаборів

Дика скрипка північної ночі:
На ній струни з колючого дроту –
Часом