Довгі

Я по землі ходила, я на землі зростала,
Дзвінку, холодну воду з усіх криниць пила.
Ніколи до Нептуна я жодних справ не мала.
І от мене дорога до моря привела.

Погойдується

Нічого вже не виб’єш клином,
Тим більше, клином журавлиним,
Коли в роси осіння дрож.
Не воруши старого сіна
І вічну пам’ять не тривож.

Не долетіти навіть маркою,
У ті

Тетяні Винник

І
Ну вистачить, не плач, доволі,
Не треба сліз, не мруж чоло.
Можливо, іншого у долі
Для нас нічого й не було.

Тож почекаємо – ще буде,
І

Пінзель – хто він, богомазний кормчий,
Де безсмертям повна кожна грань?
Пінзель – той, де пристрасті аж корчать,
Де аж надмір болю і страждань.

В кожній позі, майстре, в кожнім

Ледь чутно скрипить сосна,
тріщить сушняком багаття,
освітлюючи латаття
і задраний ніс човна,
який на берег із плину
ми витягли наполовину.

Уже і куліш прочах,
а в

Осіннє марева тремтіння
і Вінграновський, як видіння,
над бур’янами виника
і перед себе на руках,
несе врочисто жовті дині,
весь в реп’яхах, в росі, в гудінні
сліпучих ос,

Володимиру Базилевському

Це осінь, друже, тиха, як вина,
з печаллю, з гіркотою, із вином,
після якого, ніби з двійником
говориш із собою допізна.
Це осінь, друже,

Час надійшов мовчати…
Тут мої батько, мати…
Ромашки і деревій –
ними цвітуть могили,
що душу мою відпустили:
– Іди до живих, живий…

Сяду на сірий камінь,
до квітів

Батько в дверях стоїть
в рамі, як на світлині.
Нижня губа тремтить
і під очима тіні.
Стрибає дворняга поряд.
Щоб я не читав думок,
батько одводить погляд
і дивиться на

На все лягає сніг. І сходить тиша з неба.
Дорога у снігу, будинки і сади.
Оглянешся назад: – А де ж мої сліди?
А де ж мої сліди? –
хтось вимовить за тебе.

Як у дитинстві

У Києві сніг і над Києвом сніг,
під снігом глухе бездоріжжя доріг.
У білій імлі розчинилися крони,
від міста лишилися тільки вогні,
і Київ так легко вмирає вві сні
під мертві

Нарешті в горлівській газеті
сторінка з віршами поетів,
і ми святкуєм в ресторані
від слави збуджені і п’яні.

Мій друг Володя Яловецький,
можливо циган, може грек,
а

Іще твій сон біля вікон
і ти, як сон, який нізвідки,
усміхнений, як був вві сні,
тому що сонце у вікні
промінням зігріва повіки,
ледь-ледь торкаючись чола,
і золота кружля

Уголь стонет и соль забелелась
И железная воет руда.
То над степью пустой загорелась
Мне Америки новой звезда.

А. Блок

Надриваючись, стогне траса,
удень і

Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.

Ще солодко спати доні,
ще

Миколі Руденку

Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе

А вже в моїм теремі злотоверхім
покрівля розвалена…
І хмари горять над степом,
і птахи кричать віддалено.

Як бігла в степу за літом,
як бігла разом із вітром,
так на бігу

Сюр.. сюр… сюр… сюр… сюр… тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича, напевне, відповідь знаючи на вічні «чому?», «навіщо?», і не повернувсь до нас, зумером – в інший

Тінь-тінь-тінь-тінь плаче в степу полин тінь-тінь-тінь тужить сухий полин полиновий пилок літа гіркота гіркота-а гіркота-а тужно затужить птах шастає страх в очеретах вітер у комиші штопають степ

З кожним днем самотнішає осінь,
з кожним днем біднішою стає.
От і сонце вже роси не п’є.
Ледве-ледве вранці підвелося.

Осокір зітхає безборонно –
вже немає половини