Довгі

Не треба книг – ще є якісь газети,
Якісь брошури… Так у чому ж суть?
Помер читач! Несуть вінки поети,
Несуть вінки прозаїки, несуть.

Несуть вінки печальні есеїсти,
Стрічки

Вистави «Батурин» за Б. Лепким: гетьманів мого часу грав Ф. Стригун.

Хоча б чума – хоч хто жадає чум?
Хоч знов – о, ні! – рушать крізь поле мінне… –
Обпечене іще раз

Ігореві Сандурському, мистецтвознавцеві і філософу

Це світ, це вік, це сонмище потвор,
Це розчленований
богами даний простір…
Я знаю: тут колись жив ошуканець Мор,

Читаючи Григора Тютюнника

За вигоном – пагорб, тернище, вітряк,
І ти, мій довірливий хлопче:
Навіщо ти, хлопче, із серцем аж так?
Таж світ твоє серце

На Різдво 1972 р. Василь Стус гостював у Львові, разом із друзями ходили вертепною громадою колядувати. Василь був сяючий – у обладунках лицаря. Завітали і до письменницького будинку.

Після

Нехай же серце прагне, просить
Святої правди на землі!..
Тарас Шевченко

О як ми ждем, гуртуючись в ключі,
Відболених у пожаданні прощі!..
Наш час – самозапалення

І знов проклятий сумнів мій
Ятрить розчахнуто і терпко:
В раю не має жити змій!
Якщо там змій – то це вже пекло!..
То він, підступний як завжди,
Нетямних ловить на

Прислухайтесь до кантів, до рапсод,
До тих, чим омузичені дерева;
Прислухайтесь – хоч в душах інший код,
Не ті видіння, марева і мрева.

Прислухайтесь – хоч там не ті

Це хто так прагне безконтрольних звершень,
Це в кого наїжачилась душа?
Люблю я брата меншого – він менший,
Він щедрий і безгрішний, як пташа.

О, він росте – з косою і до

Переспів давніх зиписів

Ця ніч одна із тисячі, чи й більш,
Так вітряно, і морозно, і гарно:
Летять сніжинки повз самотній вірш,
В пориві снігу скрижаніла

Після звільнення із німецьких каторжних таборів – наші: фільтраційний, трудовий. Шахта в Єнакієво…

У шахті тій… Мовчи, бо проклену!..
У шахті тій, що й досі крутоспадна,

Глини вдосталь – чавка під ногами:
Це – заміс, це лік від самоти:
Господи, зліпи нас! Ми Адами!
Нам жінок не треба – ми брати.

Що нам рай – там зваба: змій на древі,
І твоє

ВУСАТА СІМЕЙКА

Викохав наш батько вуса —
На півметра в боки в’ються!
Випливає з-під коряги —
Скільки шику та поваги!
А за ним його хлоп’ята —
Ціла

Вже років, напевно, із десять підряд
Павло із Петром йдуть удвох «на більярд».
О, ні, не щодень, а коли вихідні.
Це ж скільки — ану, підкажіте мені —
Зіграли, коли по п’ять партій

Лиш де з’явиться Сократ*, —
Вже й гука один вельможа:
— Я тобі по духу брат,
В нас обох є іскра божа.

Оба вчені й мудрі ми,
На братерство дай-но руку!
Та Сократ — як од

Ранок такий дзвінковий!
Холодно від роси.
Боюся вимовить слово –
тиша, як терези.

І світиться так вода,
неначе весною іва
не падала, як біда,
у чорторий з

Фіксує око, проявля душа.
І постає усе, що не помітив:
не тільки вітер з пензлем комиша,
а навіть намальоване тим вітром,
що вже притих. І непорушна тінь.
І припікає. І

В той день були мої найближчі друзі,
Вони прийшли до мене на світанні
І підняли на зустріч з Рафаелем.
Із Мікеланджело, Джорджоне, Тіціаном…

П’ятнадцять залів встало перед

Води із очерету хлюпавиця,
І місяця над очеретом ріг,
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця,
Та неба сонь, та синя сонь доріг…
Я не поквапився. Я знаю ціну крові.
Ні, я не тон, хто

Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!
Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,
І ворушиться вгрітий мозолистий степ.

Пахне звечора небо