Довгі

Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в

Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима,
Що не дозволять нам упасти ниць.

Я стільки втратив!..
Від тієї втрати
Пече у

Я знову тут…
Який же грець
Через кущі й соснові пні
Приводить знов у хуторець,
Що змалку марився мені?

Оті побілені хатки
Народ гостинний заселя.
Козуля тут прийма з

З долини, де часу воли ліниві
Гойдали Розум в тихому візку,
Пішов орач на галактичні ниви,
Де зорі — ніби зерна в колоску.

А телескопів лупоокі вежі
Ворушаться у темряві

Мене він кликав таїною світу —
Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.

В похід рушали полчища незлічні,
Несли на спинах

Триптих

1
Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі

Архітектура

Чуже проколювало небо готикою,
хмурився химерами модерн,
рябіла східня екзотика,
щоб я помер.
Але я ріс вежею Успення,
видирався з

Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово — маємо людину.

А слів бракує — не твоя вина:
Людська душа не помирає

На мить сповзли з екрана реалії ракетні.
Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачу сон:
Майнули білі коні — тачанки кулеметні,
На вороних за ними рушає ескадрон.

На мавзолеї

Що скоїлось в природі? Я не міг
Вписати це в події пересічні:
Десь перед першим травнем випав сніг —
Такий, якого не було і в січні.

Берізка соку більше не дала —
Бруньки

Людське народження не вимага печатки —
Його засвідчує сама свята земля.
Та я своє життя розпочинав спочатку
І раз, і два, і три — від голого нуля.

Уперше народивсь шахтарчуком

Концтабірна лікарня сіріє на горі —
Із дерева і глини облуплений барак.
Якщо сюди приводять поранення старі —
Умій перепочити, щасливий неборак.

Щороку випадає тут ніжитись мені

Годинами я споглядаю хмари,
Мов рух життя, що з волі долина:
Ген під горою купчаться отари,
Ген забіліла кіньми далина.

Можливо, щось я створюю в уяві,
Для злету мрій не

Оті кити, запеклі самогубці,
На берег кинулись з яких причин?..
Старий моряк у корабельній рубці
Кректав, оцей готуючи почин:

Схопити тросами й назад у воду
Хоч одного

1
Навіщо стіни класти? Є колеса.
Є дах із повсті й шкіри. Є степи.
Є різнотрав’я й ковилові плеса —
І все твоє, куди лиш не ступи.

Є вільний рух — возам немає впину.
Є

Нас — океан. Але ж кому у спадок
Дісталось істини святе зерно?
Якщо життя лише сліпий випадок —
Яким безглуздям робиться воно!

Я не просив його собі в дарунок
На цій землі,

А небо не змінилося — так само
Сідає сонце і хмарки пливуть.
І сто заграв зненацька за лісами
Скривавлять дум моїх тернисту путь.

Так, небо не змінилося. Єдине,
Що здатне

Поема

1
Буває, нами володіє
Не хід планет, а звук легкий.
Завваж: якби не ця подія [1],
Світ був би зовсім не такий.

Кого історія впечата
В свої скрижалі

Коли понад Дніпром вляглася буря
І з тихих плавнів потягнуло сном,
Князь печенігів марнославний Куря
Підніс важкого келиха з вином.

Запита буде печенізька слава
Питвом

Часом уявлю оце писання
В томику —
І виплачусь над ним…
Враз тюремне самокопирсання
Стане осоружним і нудним.

Сам пораджу: не купуй, читачу,
Ці пропахлі потом