Довгі

Пароплави плинуть серед ночі,
Вдалині шумлять херсонські плавні,
А Дніпро шепоче і шепоче,
Ніби роки згадує прадавні.

Бурмотить собі у вуса сиві,
Одкидає хвиль сріблясті

Пам’яті Наді Богомолової — дівчини-зенітниці, що загинула, захищаючи підступи до Києва од фашистських літаків, навесні 1944-го року.

На горі Батиєвій
Хмара вогняна.
Ще

Де в’ється шлях покручений
І гине десь в яру,
Гнучка верба над кручею
Вклоняється Дніпру.
Уся укрита шрамами
Ота верба стара.
Гілля її поламане,
Посічена кора.

Кажуть, наче біля школи є один чудесний сад.
Там до сонця тягне вуса кучерявий виноград.
Стиглі груші соковиті так і просять: подивись!
Жовті яблука на вітті наче медом налились.

1
— Ти знаєш що, — сказав байбак
Дружкові-ховрашкові. —
Чого нам треба жити так —
В степах, а не в діброві?

Десь, кажуть, є ліси й гаї,
Приносять прохолоду,
А я і

Виходить з дому Гриць Комар
Гуляти після школи.
Ви ще таких, як цей школяр,
Не бачили ніколи.
Він зразу хлопчиків побив,
Дівчат смикнув за коси,
Котові лапку придушив

Стежка добігає до Осколу
І стрибає з кручі стрімголов
У зелену воду,
Прохололу
За коротку ніч.
Рясний улов
Зір примерхлих визбираю в рясці
Й витрушу сушитись у

1
Зелене море кукурудзи
От-от, здається, захлине
Безлюдний острів
І мене…
Я в ролі Робінзона Крузо
Тут опинився…
Стільки літ
Людська нога тут не ступала!
Коли

Хоч критик скаже: «Тема не нова», –
Відмовитись від неї я не можу.
Візьму старі, знецінені слова
І ними вічну тему потривожу.
Столітні рими витягну я знов
На світ – з

Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого

І
У хатині біля гаю, —
Чи давно, чи ні — не знаю, —
Не велика, не мала,
Катря-дівчинка жила.
Очі сині, брови русі,
Жовта стрічечка в косі.
Та чомусь ота Катруся
Не

1
Що буде – невідомо. Що було –
Здається незначним, не вартим слова.
Лиш ти одна – струнка, сонцеголова,
Лиш ти одна – і холод, і тепло.

Нас двоє в світі. Сонце

Сумна картина:
За селом,
На колоцвинтарнім узгірку,
Вітряк з пораненим крилом
Самотньо доживає віку.
А вік той гарно починавсь
Ув одночассі з хуторами!
Вітряк сто літ

На розі, чи, наразі, на ребрі
Валютного кіоску, що на ринку,
Худу авоську рано на зорі
І звечора голодну ще торбинку
Моя дружина ставить – поселя
На розі, на ребрі свої

1
Комуняці дали по мордяці,
Не сказати б, що дуже,
Але
Прецінь кепсько, скажу,
Комуняці,
Вельми капосно, люди,
І зле!
Це було у “бандерівськім” Львові…
А в

Напівлюбов, напівненависть –
Ворохобня і ворожня…

Вже й непосвяченому навіть
Відкрилась давнішня брехня
Про дяківське євроазійство.
Ми ж – європейці без братви
І блату. А

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди,

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна

Україна славилась гетьмАнами,
Що тягли країну врізнобіч…
… Все минуло, щезло за туманами,
Розтеклось по річищах сторіч,
В драгву заховалося, замулилось,
Генетичний приховало

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу