Довгі

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.

НАМ

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки

Колись до мене ставились, мов рідні,
Пили – за мій рахунок,
А тепер,
При владі, при здоров’ї і не бідні,
Дивуються, що й досі не помер
Від голоду і немочі,
Що й

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ…
Карається

Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом…

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій

Космач іноді видається мені
древнішим від Києва…

А в якому столітті загублене
його заплічне мале село,
де з прадіда
всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу

В далеч води котяться холодні,
Стеле осінь вітряні дороги.
Уночі з дніпрової безодні
Сумно обзиваються пороги.
Стогнуть з дна глухими голосами:
«Скільки літ ми пінилися

Аж семеро внуків
У баби Христини,
А баба сумує:
— Немає родини!
Роз’їхались діти
Далеко від дому.
Пиши їм, як хочеш,
Усім по одному!
Отож і сказала
Увечері

Отакі були в нас гості,
Що й не думалось ніколи.
Потихеньку рано-вранці
Вдвох прийшли до нас у школу.

Обійшли усе подвір’я,
Обдивилися навколо.
А тоді й сказали

До нашого лісу
У сонячну пору
З’явились мандрівники
З польського бору.

Самі різнобарвні,
Хвости золотисті.
Стоять і красуються
В темному листі.

А хто ж вони

Журавлі пролітали над бором,
Із ріднею прощалися хором.
Сіли смерком на тихій полянці,
Запросили все птаство до танців.

Розмовляли вони із совою,
Похитала сова

У нас Катруся Івченко —
Найкраща прибиральниця.
Вона вже так старається —
Вся ланка нею хвалиться.

— Оце хазяйська дівчина! —
Говорить тьотя Настя.—
Напевне, мати

Живу в чужому вирії,
А втім
Інстинкт не пригасає:
Іздалека –
Немолодий, притомлений лелека –
Знов навесні
Шукати рідний дім
Лечу наосліп.
Трудиться крило
З

Де шумить сосна лапата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.

Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати

Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
…Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському

Тільки ж дельфін
Не злякався невдачі
Був недаремно
Впертої вдачі.
«Тітка акула
Є між ріднею.
Хоч і не знаю —
Стрінуся з нею!»
В темному небі
Зорі