Довгі

не розпалюйте вогнища ворожнечі
на торішньому падолисті
сад ожив сокострумом
надіями повниться зашкарубла душа
в очі небо вливається жайвориною піснею
річка знов увійшла в

1
Виводять на прогулянку щодня
Мене мої собачки невгамовні,
Й мої чуття – рефлекси безумовні –
Втішає ця собача клопітня…

2

Візьму на душу гріх
І попрошу

1
Грому –
Щоб виляски на пів-планети,
Блискавки –
Щоб запалало громадище хмар…
Господи праведний,
Де ти?
Господе благосний,
Вдар!

2

Божа Матір і Тарас

От крикнув хтось. (Чи тільки так здалось?)
Ковзнув у серце жах, як черевата скойка.
Хтось крикнув знову – чуєш? – ось і ось.
І вмить усе довкілля в лементі і зойках.
– Зупиняться

Попереду – тьма,
А позаду – одні лише втрати:
Всього скуштував,
Не потрапив хібащо за грати…
І жити – втомився,
Й не хочеться ще помирати,
Бо нікому ж буде,
Каміння

В яру – кротячі пірамідки.
Які зворушливі вони,
Ці перші
найскромніші
свідки
невідворотної весни!

* * *

Скоро, скоро з білої пітьми
(Відчуваю в білому

Євгенові Маланюкові.

Він кликав “посестрою” й “побратимом”
і був за посестру й за побратима,
і прислюб вірности він дав мені, мені,
немов царині,
чого,
бодай би

Я самовидатний, бо видаюсь
за власний кошт. Претензії не маю
до слави, бо такої я не знаю
серед своїх читачок. Не боюсь,
що й не зустріну. Сам себе читаю
і сам себе хвалю – не

А я пасу думок своїх рої,
допоки ще цвітуть поля й гаї,
наснажуюсь медовим ароматом
й пишу собі тихенько рубаї.

* * *

Все почалося, знаю, з троглодитів,
що вижили в

РОМАН МСТИСЛАВИЧ, князь Галицько-Волинський

Ліс шумить… Усе потворніш
буря, темінь, ніч.
Натовпи виходять, чорні,
з давнини сторіч.

Ліс шумить… Гукає пугач

Напечу дерунів, як бабуся пекла по війні,
Зверху смальцем поллю та ще й сіллю посиплю,
Й на відкритім балконі хрумтітиму ними
В унісон проливному дощеві.

* * *

Не страждаю

І
Він покотився з опалених гір,
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляції простір
Роздерти боєвих слонів сурмою.

І Требія. І Канни. І ганьба
Двох консулів перед

Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно…
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на

(уривок з редакції 1940 року)

Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні й будучини
Прожектором кинуто світло.

Ви вийшли,

(уривок з редакції 1935 року)

I
Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть

«Tertia post illam successit aenea proles»
Ovid.Metam. Lib.1.125.

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла,

Любили девушки и нас
на всем союзном сверхпространстве,
где мужики зверели в пьянстве
и не имели прозапас
похмельной трешки…
Всюду мы
широким пользовались спросом,
не

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча

І став ти сам дорогою до храму
Посмертно:
Твій текучий псевдонім
“Бі-
-ли-
-во-
-да”
Під храму світлу браму
Струмком прижебонів,
І Божий дім
Присутністю

Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але… є сумнів…
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку “так”,
В кінцевій сумі –
Категоричне “ні”…