Довгі

Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.

* *

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж…
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця

Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше

Яка притишена печаль!
Громово стукає наручний дзигар
І чути, як тече по венах кров.

* * *

Читаю верстку збірочки своєї,
Шукаючи ту помилку найбільшу,
Яку ніхто ніколи

Івану Івановичу Івануні – другові дитинства

“Ось, як вилосту, стану льотциком, –
Касі мателі пливезу!” –
Похвалявся Ванько, напасльонившись
В бур’янах, де ми пасли

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі…

Ірпінь

Опісля всіх луганських п’янок,
Коли пилося нарівні
В бучній компанії коханок,
Не знаю, як тепер мені
І підступитись до львів’янок, –
Такі ж бо файні-осяйні
Й

Від жаготи грудей твоїх
Стаю все більш короткозорим.
Вже мій,
Такий прозорий,
Сором
Перегустів на явний гріх,
Перечорнів…
Твоя жага –
Облудна,
Та без цятки

звичайно вже нема купальського вогню
в поезіях моїх душа заосеніла
летять листки надій і я не зупиню
оцей надієпад цей спад напруги тіла
і думки в криницях очей

Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб. Її рамена
В легенькому, як хмарка, повитті
Світилися рожево. Крізь тонку
Тканину випинались пишні

Небожителі? Що ви!
“Скоромне” вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї?

«Іще живий?» –
Дивуюся щоранку.
І горобці за вікнами: «Жив, жив!..».

* * *

«Склянка чаю,
Міцна сигарета –
Заряджаюсь на цілий день.

* * *

Першодень

Графська манія – вірші писати –
Вельми тонке і шляхетне заняття.

* * *

Ні про що мені в полі не кажіть.
Чую – не глухий: колоски шумлять,
Що ростуть вони на крові

Їй-богу, я вірші пишу не для слави,
Тим паче, клянусь, не заради гроша –
В годину тяжку
Для розради-забави
Вигадує вірші душа…

Без цього пропав би на світі, я знаю,
Чи

Могила здогнала мене
На краєчку життя,
На цвинтарі,
Де
Все просякло квітучою тлінню,
В похилому віці я плакав –
Наївне дитя! –
Я плакав, я думав,
Що сльози полегшать

До всього маю
Ще дванадцять справ:
Готую на Різдво
Дванадцять страв.
І кожна страва
Має смисл і знак,
Свій особливий
Небуденний смак…

Дванадцяти апостолам

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин,

Розкажи мені, о ненько,
Хто встає щодня раненько,
Не лінується, не спить,
Все кудись іде — біжить?

Сонце, — золотко моє,
Перше з всіх із сну встає.
Перш із всіх в росі

Вітчизно наша, рідна Україно,
Покинута в воєнну хуртовину,
Хоч я Тебе у пам’яті не маю,
Апе люблю всім серцем до безкраю.

І лиш Тобі одній повік служити,
Для Тебе лиш