Довгі

У Вифлеємі, в стайні маленькій,
Пелени стелить Діва біленькі.
Стелить на сіні Божая Мати,
Буде Дитятку м’яко лежати.

А над вертепом, наче над раєм,
Ясна зірниця світлом

1. Заспів
У славнім місті на Лугані
У тьоті Ліни й дяді Вані
Подія сталась видатна:
У листопадовий деньочок
Акуратнесенький кульочок
Приніс лелека до

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики

Хто назвав ріку Лугань,
Нам цей факт не звісний…
Мож, пра-пра-прадідуган
Пра-пра-прапервісний?
Ще на пра-пра-празорі
Працивілізацій
Тут селились лугарі
Різних рас і

Це воістину Божий дар,
Тож вовіки його цінуймо!
Протікає ріка Айдар…
Де – вгадаймо… Простежмо, нумо…
На Луганщині? Звісно, так.
Починається ж на узвишші
Ровеньок: джерело,

Красень Сіверський Дінець,
Що тече Донбасом, –
Світотворення вінець,
Хоч примерк із часом.
Починається ж Дінець
В крейдяних яружжях –
Ледь помітний струменець
У мілких

Починається Сула
В багнах непрохідних
Поблизу того села,
Що для мене – рідне.
В найпрозорішій Сулі
Зранку аж до нічки
Я купався – всі жалі
Геть змивала річка
З

Про Дніпро повинен знати
Кожен божий чоловік,
Бо ж ріка ця – рідна мати
Багатьох чудових рік:
Псла, Десни, Орелі, Росі,
Ворскли, Прип’яті, Сули,
Що, стрімкі й

Наснився Львів…
Літа мої армійські,
Роки мої студентські…
Як давно
Не чувся чужаком у цьому місті,
Я пив жаждиво юності вино
В кав’ярнях,
Де з часів середньовіччя
Не

(Начерки до портретів)

1. КІНДРАТІЙ РИЛЄЄВ

Кіндратію належне воздали
По царській необмеженій щедроті:
На шибеницю двічі підняли
І прикопали в

Розуміємо, що треба
Якось жити-виживати…
Але ж, Господи,
Ганеба
Козакам – козачкувати,
Рачкувати на догоду
Новоспеченій “еліті”,
Честь козацького народу
Плямувати в

Ой, чому ж в Батурині
Явори зажурені,
Вікна всі зашторені,
Коні геть зашорені,
Ноги їм попутані,
Козирі поплутані,
Скопом перемішані,
А гравці – повішені?!

А

Літературні “генерали”
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки

А хто на світі без долі вродиться,
Тому світ марне, як коло точиться.
Літа марне плинуть, як бистриє ріки,
Часи моподиє, як з дощу потоки.
Все то марне міняєт.

Ліпше би ся

Такого солов’я не стало
В саду поезії!
Зів’яло
Зелене листя до пори,
А сік, мов сльози, з-під кори
Пробився
І розтав на сонці,
І в неба чистій ополонці
В ту мить

Мене сиротою зробили свої ж –
Комуністи,
А першим жалільником
Був чужоземний солдат:
Він гладив мене по голівці,
Давав щось поїсти,
Од вітру ховав
Під благенький

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора

Яка притишена печаль!
Громово стукає наручний дзиґар
І чути, як тече по венах кров.

* * *

«На вгороді верба рясна…»
А під тою під вербою
Сива жінка зажурилась.

*

В кам’яному лоні яру –
Перевернутого дзвона –
Б’є джерельце – дзвона серце.

* * *

Вже пізні яблука, прозорі, аж наскрізні,
Озвучують падінням сонний сад.
Стомились