Довгі

1] Піднявши рота від страшної страви
2] Й волоссям жертви з губ утерши кров,
3] Цей грішник припинив бенкет кривавий

4] І так почав: “Мене ти хочеш знов
5] Вернуть у розпач, що

1] Коли я знітився із зором згаслим,
2] То з пломеня, який його згасив,
3] Почув я голос, що звернувся з гаслом

4] До мене так: “Як зір твій осклянів,
5] Уражений із вигляду

Коли ти муж, – будь мужнім,
Знайди життєву путь,
А лялькою на шворках
В руках судьби не будь.
Пес недолугий — доля.
Лякає навісна
Лиш кволих — і тікає
Від сміливих

1] Вона своє скінчила говорити
2] І стала, мов закохана, співать:
3] “Блаженні ті, чий гріх уже покритий”,

4] Як німфи, що ополудні спішать
5] По затінку діброви самітними

1] Природної тієї спраги сила,
2] Яку вгасить могла б вода лиш та,
3] Що самарянка дати їй просила,

4] Терзала й за вождем вела свята
5] Мене поміж повалених нещасних,
6]

Ми знаєм — іграшки потрібні дітям.
В захопленні дитячому народи
Тих іграшок немало наробили,
Катами ставши власної свободи.
Вдягли на лоба дурневі корону,
Помазали і повели до

1] По березі пішли ми кам’яному,
2] Й туман густий на річку всюди ліг,
3] І від огню вода ховалась в ньому.

4] Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг
5] Фламандці обвели високим

1] Згадай, як в Альпах потрапляв, читачу,
2] Ти в хмару й наставала сліпота,
3] Що всю породу відзнача кротячу;

4] Й коли густа, волога пара та
5] Нарешті рідшала і мерехтіла

1] Тьма Пекла та беззоряної ночі,
2] Коли незміряної довжини
3] Хмарину чорну вихор мне й клубоче,

4] Не навела б тієї пелени
5] На зір мені, як дим цей непрозорий,
6] Такий

1] Нас три й чотири рази привітавши,
2] Бо дуже він кохався в земляках,
3] Сорделло відступив, “Хто ви?” спитавши.

4] “До того ще, як по горі цій шлях
5] Достойним душам показав

1] Звернувсь я вражено до провідниці,
2] Як те маля, що помочі з біди
3] В порадниці шукає й рятівниці.

4] Мов синові, який тремтить, блідий,
5] Вона, підвищуючи віру в себе,

Канцона

Печальна донна, в юності урочій,
Залита сяйвом цнот, прийшла туди,
Де Смерть до себе закликав я з шалу.
Побачивши мої журливі очі,
Почувши зойк, безтямний

1] Я, далі ведучи, скажу, що, пішки
2] Ще вежі не діставшись, на вінці
3] Ми зори зупинили біля вишки,

4] Де вздріли два спахнулі промінці
5] Й на відповідь ще й третій

Подувай, вітрику,
Подувай легонько,
Най моя миленька
Спочине тихонько,
Двигнися печально
В глубокій жалобі,
Не дерзай віяти
На єй чорнім гробі;
Опасно* прилети,

1] Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,
2] Один за одним надійшла пора,
3] Як в міноритів прийнято покутніх.

4] Мені згадалась байка прастара,
5] Подібна тим подіям

1] “Відколи Константин орла у небі
2] Пустив навпроти, а не по слідах
3] Того, хто взяв Лавінію за себе,

4] Сто літ, і сто і більше божий птах
5] Жив на кінці Європи, край

1] Блаженне змовкло дзеркало, кінчавши
2] На цім, я ж пробував на смак своє,
3] У солодощі гіркоту мішавши,

4] І та, що ввись вела чуття моє:
5] “Зміни гадки, згадай, що я, —

1] Неначе два бики в ярмі одному,
2] З обтяженою тінню ми були,
3] І вчитель мій не бачив зла у тому.

4] Коли ж гукнув: “Тепер вперед пішли,
5] Бо тут потрібно, щоб весло й

1] Вернулась тяма, що на час лишила,
2] Коли жалів я свояків отих,
3] Чия печаль так дуже засмутила,

4] Й нові я муки й мучених нових
5] Побачив всюди, де б не озирався,
6]

1] “Трядут хоругви к нам владики Ada”
2] Все ближче; подивись лишень на знак, —
3] Сказав учитель, — де його громада”.

4] І як, коли б у хмарах день побляк
5] Чи відійшов би з