До Святого Миколая

Завиває завірюха
Десь у димарі:
“Не виходьте без кожуха
Навіть на поріг!

Бо сьогодні я повинна
Снігом замести
Всі дороги і стежини,
Вулиці, мости.

Тож міцніше

(Безконечник)

Ка-мін-ці-мої-стри-ба-ють,
Ска-чуть-по-во-ді,
З кри-ком-їх-на-здо-га-ня-ють
Чай-ки-мо-ло-ді.

А вода під камінцями
Тихо плюскотить,
Ніби

(Безконечник)

Щоранку сад наш аж до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
А на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на караулі

Рано-вранці електричка
Пролітала по мосту
І гудками сонну річку
Привітала на льоту.

Затремтіла яворина,
А в тумані під мостом
Раптом скинулась рибина
І – шарахнула

Знову пам’ятник Дюку
Задивився на схід,
Бо вже люльку розлуки
Запалив теплохід.

Дав гудок він із гавані:
– П р о – щ а – в а й ! . .
– Прощавай!..
У далекому

Служили в пана два брати,
Зазнали горе, муки,
Пан окрадав і збиткував
І спутав їхні руки.

Та вирвались вони із пут,
Не стало більше пана,
Заблисла воля золота,
Велика,

Нумо-нумо танцювати!
А кого ж до танцю брати?
— Чечіточку!
Чечіточка — мов квіточка:
танок веселий водить.

Нумо-нумо танцювати!
А кого ж до танцю брати?
— Ворона!
А

Ніч така прозора, ніби світиться.
І так довго, що й сама не знає.
А на білій хмарці проти місяця
зіронька манюсінька гуляє.

Каже Хатня Мурашка
Мурашкам Лісовим:
— Добре, що ви навідалась
саме на цю пору.
У мене — бенкет
для таких, як ви, бездомків.
Я насушила крихіток,
напасла

Мій давній друже Кроте,
не сиди в норі!
А сядь отут, навпроти,
о літяній порі.

Послухав мене Кріт
і вийшов із нори.
Дививсь на білий світ
він день…
і два…
і

Несу Їжачкові
горнятко теплого молочка.
Моросить дощик,
а я несу.
— У них уже не світиться,
полягали спати, —
каже старий кіт Мурко.
Та й позіхає —
на мене й на

Він для ворони
І снігурів
Калини грона
Підсолодив.
На вікнах квіти
Розмалював,
Щоб я за літом
Не сумував.

Розвидняється,
Розвидняється.
На шипшині цвіт
Розгорається.
Ніжні пахощі
Розливає,
Бджіл із пасіки
Виглядає.

Розвидняється,
Розвидняється.
Треті

До ласкавого сонця,
Що прогнало мороз,
Відчинились віконця
На гілках абрикос.

Виглядають, як діти,
Із віконець в садах
Абрикосові квіти
З молоком на вустах.

Коли я був у Панамі, —
розгулював у піжамі,
й ніхто не дивувався.

А повернувся додому,
не розказав нікому,
щоб ніхто не сміявся.

Ну, а тепер я вчуся
гуляти у

Про свій клопіт я частенько
та й кажу бабусі:
— Коли вже я так, як ви,
в’язати навчуся?

Коли будуть слухняними
і нитки, і спиці?
Коли вже я Дюймовочці
сплету

Коли б мені іще одненьке літо,
тоді іще одненьке, ще одне,
то я б зуміла квіти полічити,
ну а вони — мене!

Пливе хмарина — сиза, наче равлик.
Мов бджілка, наробилася земля.
А вечір дибуляє, як журавлик.
А матіола пахне, як своя.

Я знаю, що всяке нічиє дерево
хоче чиїмось бути.
Оця ось тополя — моя.
є у неї ім’я, —
я сама вибирала.
Назвала її — знаєте як? —
Тетянка!
Цитьте… послухайте…
Вона

Дванадцять страв на столі —
для дванадцятьох місяців року.
Кутя на столі — для нас.
Ось-ось бабуся
кликатиме Мороза.
Набере куті повну ложку,
підійде до вікна
й мовить