До Святого Миколая

Заснув старенький човен під вербою.
Верба й собі — старенька, як зима:
ніким не снить, а тільки що — собою.
Старого човна в снах її — нема.

А тільки й є: листочки та

Пливе хмарина — сиза, наче равлик.
Мов бджілка, наробилася земля.
А вечір дибуляє, як журавлик.
А матіола пахне, як своя.

Я знаю, що всяке нічиє дерево
хоче чиїмось бути.
Оця ось тополя — моя.
є у неї ім’я, —
я сама вибирала.
Назвала її — знаєте як? —
Тетянка!
Цитьте… послухайте…
Вона

Дванадцять страв на столі —
для дванадцятьох місяців року.
Кутя на столі — для нас.
Ось-ось бабуся
кликатиме Мороза.
Набере куті повну ложку,
підійде до вікна
й мовить

От ми й допросились:
“Іди, іди, дощику!”–
він і пішов.
Вже і борщу наївся —
далі нікуди —
а все пада, пада, пада.

Квіти мокнуть,
бо ходять без парасольок.
Вітер

Сад —
це Храм Квітів,
де кожна квітка
складає молитви
Сонцю,
Дощу
й Землі.

Сад —
це єдиний у світі Храм,
куди злітаються
соловейки,
щоб співати

Мій любий пане-Боже,
я зовсім маленька дівчинка,
я ще така, як мачина,
а Ти вже знаєш мене,
а Ти вже чуєш мене,
а Ти вже бачиш мене.
Чи Ти не гніваєшся,
коли я часом

Із тої хмари наберу дощу,
посію його дрібно між кущів.
Гляди, ще й до городчика впущу —
бо як йому прожити без дощів?!

Хай не дадуть червневі води-чари
поникле листя долу

1.
набридло дертися в пресвітери
бо на пораненій горі
виписують дражливі літери
архістратиги комарі

а інші версії заказані
тому ховайся в рукавах
бо крізь твоє

З полтавських реколекцій

взуття душі — ночівля чинбаря
(віддерти слово відмочити горло)
а відьмою на босий чин бояр
і день іде і ніч іде і голо

(не вісімнадцять)

вода і дощ — істоти невмолимі
жива їх сіль і мова їхня рання
потрапили такими молодими
оскомами на наші поїдання

заходьте в дім а в домі ні краплини
заходьте в сад надокучати

1.
*
і цей рубець
до серця мурахи
де крихітка теплого меду
в згустку смоли

ти відпустила його у сад
ти знала висохнуть крильця на сонці
ворсинками вкриються

і самоти береговизна
і ніч докришена в укіс
душа привиділась і висне
як закривавлений поріз

і крихти котяться зпівока
категоричні як сліди
пересувна мораль

це не вічне як птах і вода
не дозволене мохом і реріхом
кучерявого сліду руда
просувається ламаним берегом

так повинно маліти життя
з попелюшки на унцію попелу
недоконане

і будеш ти як провидець ділити свій отченаш
на біле і на червоне на страх і на суєту
і вірити в очевидне що демон є серед нас
та він забажає інших неволити в цю слоту

печеного

коли цвіте лякація
усі птахи тремтять
і звірі всі лякаються
і люди гомонять
ховайтеся ховайтеся
вже бризнуло на цвіт
така страшна лякація
боятись її слід
тут паніка

Вже сім’я поснула вся,
лиш маленьке Порося
все блукає по росі,
щось шукає в спориші.
Каже: десь побіг на луг
мій найкращий в світі друг.
Не вернувся він і досі,
а у

Цілий день пасуться в лузі
найулюбленіші друзі:

і корова
чорноброва,
і телиця
білолиця…

А бичок,
ко-ло-бо-чок,
тихо вклався на бочок.
Каже: – Я уже

Літаки, що пролітають
понад дахом твого будинку
схожі на птахів – на ластівок схожі:
так їх багато, так їх багато.
Тобі від лету стає тривожно
сильніше б’ється серце

Жити-пережити –
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв