До Святого Миколая

Дощ.
На гілках – на дубах,
На віях твоїх –
На моїх вустах.
Дощ.

В такий дощ
Ярина сходить
І квіти,
Й кохання.
І все зеленіє
В такий дощ.

Дощ.
На

Ледь чутно скрипить сосна,
тріщить сушняком багаття,
освітлюючи латаття
і задраний ніс човна,
який на берег із плину
ми витягли наполовину.

Уже і куліш прочах,
а в

В таганку закипає вода,
готую для юшки приправу,
а посмішка діда лукаво
з-під вусів мене спогляда.

А після вечері на сіно
приляжу і, ніби повільно –
не плинучи – плину в

У засніженім сквері, як я,
ловить сніг у долоні хлоп’я,
і сміється до мене щасливо, –
а на сміх окликається диво,
мов з луною стояло на чатах,
і душа, мов хлоп’я на

Джуро Відмаровичу

Я про тебе запитував Джуро Відмаровича*,
переклав я про тебе десятки рядків,
ти в уяві моїй голубіла, як марево,
ти біліла вітрилами кораблів.

І

Дощ пройшов…
Сьогодні вже четвер.
Все, що залишилось –
це тепер.
Пробігає мимо електричка,
хтось на тебе дивиться з вікна, –
і протяжна туга залізнична
тягнеться, мов

Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.

І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими

– Так сумно, бісе…
– То чому ж не п’єш? –
шепоче біс,
підсовуючи зілля, –
– У понеділок
все одно ж – похмілля,
якщо до понеділка
доживеш.

Втома вечірня на камінь присіла.
Тіні шукали
під голови сіна.
Сіріло. Темніло.
А Сутінь Туманівна
зілля варила,
в гості заманювала.

І місяця-красеня роздуми мучили

Зійшлися сосни, як сім’я,
а з того боку вся плакуча
в плакучих вербах тиха круча,
яку відбила течія.

Кори лахміття золоте,
і тіснота, в якій не тісно,
і височінь, в яку

Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…

– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
–

П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.

Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться

Потрібно вам — спече він вірша вмить.
Ви чуєте — вже на плиті шкварчить?..

Крони оголились на Покрову,
стежка загубилась між беріз,
шиба додивилася до сліз,
обірвалась музика і слово,
обірвалось, випало у тишу,
і лице, неначе не моє,
як із

Пив за Музу, пив за Пірра
І за себе як героя,
і забув, після якої
я поклявся пити в міру.

День короткий. Довгі тіні.
Все осіннє. Я осінній.
Щось писати намагаюсь,
над

Відкрили все на світі
До нашої доби.
Не знаю, що робити
І що мені відкрити,
Які шукать скарби?

Гірка моя планида –
Уже давним-давно
Відкрита Атлантида,
Комп’ютер

Буде суд, і проща, і відплата,
Буде, буде гірша із неслав…
Каїн каже:
– Не вбивав я брата!..
Божиться і плаче: – Не вбивав!..

З неба сонце вицвілої охри,
І як спис –

Тридцять третій. І Сула весняна.
Тільки ж душу сумнівом пройма:
Дівчина із маками, Оксана –
Де вона? Під хвилями. Нема…

Може, іншим гірко і завидно,
Може, іншим заздрість

Журба в душі не скоро переброде,
Де відповідь на сто питань? Нема:
Що на вечерю в тебе, мій народе?
Чи тепло в хаті – бо ж довкіл зима?

Що ти вдягнув, яке заморське

О так, ти там, в негаснучій блакиті,
Під сяючим архангельським крилом:
Ти разом з Ним – о так, бувають миті,
Коли ви обіч, за одним столом.

Під вітами розвесненого саду,
Під