До Святого Миколая

Одіссея, Х, 80-134

“Тут, царю, дикий край неситих лестригонів
Та струджених рабів, що вівці стережуть.
Як привела тебе твоя заклята путь
В ці селища смутні недолі та

Капітан Катль говорить:
То має бути вікопомна ера:
Твій Вальтер ущасливить нас обох —
Нехай тоді, покинувши свій льох,
На світ виходить ця стара мадера.

О дядю Соль! То все

Гордо, мов княгиня,
ходить нічка синя
в золотій короні,
з місяцем в долоні…

З місяцем в долоні,
у косі з зірками,
в дзвоні-передзвоні
із колядниками.

Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха,
Плаває тополь вовняний цвіт,
І висить така важка задуха,
Що й на душах виступає піт.

На грозу збирається неначе,
Та чомусь не зважиться

Коли відлунює твій кожен крок
І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін зірок
В морозну ніч у небі кришталевім?

Нехай ти сам ідеш, нехай нема
Ні хати, ні

На доріжку
Невпопад
Кида листя
Листопад.
Стелить землю
Рудим листом,
Бо зима
Уже
за містом.

Покотилось сонечко
За лісок,
Замовкає пташечки
Голосок.
Стала темна ніченька
На поріг.
Розстелив я ліжечко
Й спати ліг.

Піє півень-ліс
дуже осінню пісню.
І гребінець у нього
палахкотить червоно.
І руде пір’я летить —
за вітром стелиться.
Гарний у тебе голос,
півнику,
а яким іще

Співав дід на крилосі тропарі й кондаки натхненно,
як Мишуга, що вичаровував солодко Йонтка арію.
Із трухлявих ґонтових бань сталевих хрестів антени
висилали дідовий голос херувимам

Ото круглий рік, як день, довідуємося, Микольцю,
чи переставилася душечка (царство небесне),
бо лише ми одні на цілу околицю
кожному двигаєм хрест попереду процесій.

Такий талан

Підперта здавна тендітними колонами мальв,
ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,
і дивною мозаїкою з бурозелених смальт
та свіжою латкою сонячного околоту.

Звисають з тебе

вміння пасти левів
досягається наївністю

вона звичайно не ти
вона має тіло і тінь

вона не виходила
поза обрій
як і поза себе

занадто тутейша

але не

Ви їли яблука з моєї України?
Ні, ви не їли…
Їхній смак пізнати
Тоді лиш можна, як в тюремні стіни
Дружина їх передає чи мати.

Та ще як десять чи п’ятнадцять років
Тебе

Я тікав від людей,
Щоб з деревами поговорити —
Добрий спомин мене
Й поза ґратами не полиша.
Задивлялись у воду
Гіллясті мої фаворити —
І світилась над ними
Зеленого

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червонозолотаві
(Як

З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.

Принишклі,

Я поволі утверджуюсь в істині:
Грає нами чиясь рука.
Знову хтось переплутує відстані
Із майстерністю павука.

Ніби справді над небосхилами
Павутина висить нежива —
І

З нічого світ творився, із нічого
В душі моїй народиться рядок.
А потім випурхне — і замість нього
Лишається на серці холодок.

І так самотньо стане, так тривожно,
Неначе світ

По діброві ходить осінь,
Олівці з собою носить
І фарбує в жовтий колір
Клени, липи і тополі.
Я гукаю: — Люба осінь,
А скажи, чому ще й досі
У садку ялинка в мене
Не

Каже баба на картоплі
Дідові Мефодію:
— Давай в шоу побавимось
«Відгадай мелодію».
Викопаю цю ділянку
За сім днів, клянуся.
— А я за шість, якщо гарно
За неї