До Святого Миколая

Ой ти, доле, моя доле,
Гадино їдлива,
Переїла-сь моє щастє,
Гіренька годино!

Запустила-сь в мою душу
Журбу і розпуку,
Учинила-сь мому серцю
З гараздом

З “Єврейських мелодій” Байрона

Жнива вбрали; смутно в полі,
Пожовтіли вже ліски,
І збираютья по волі
В ірій літнії пташки.

Ой, чому я не вродився
Птахом

Світло гасне; галас пісень
На судах затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
Странній з городу виходить
Поночі один;
Між могилами, понурий,
В полі ходить

А жінка в білому стоїть перед очима
На відстані життя мого цілого,
Не поцінована колись, не поцілована,
Нічим у днях минулих не значима
І не означена у пам’яті пригаслій…
Чому

Казали, списався і спився,
і з’ївся, мов той самоїд,
навіки… І далі йшов список
усіх моїх злочинів-бід.

А я ж бо не з’ївся й не спився –
стояв на узбіччі й

У нас немає вибору,
І нас
Не вибирають.
Доля визначає
Ту мить святу
І той урочний час,
Коли сам Бог нас на любов
Вінчає.
Але від нас залежить,
Певна річ,

Ледача стежина у заростях лоху.
Сполохана тиша, мов заєць, дрижить…
Полишу свою швидкоплинну епоху
І в заростях лоху сховаюсь на мить.
Присяду, забуду вчорашню досаду
(До саду

А. Л. Метлинскому

Біля церківки старенької
Зеленіють дві тополоньки;
У тіні їх у густенької
Невисокая могилочка.

Купка чорная рябіється

— Світи, зоре, ізвечора, а місяць з півночі;
Вийди, милий, чорнобривий, потіш мої очі! —
Дівка хлопця визиває,
На ігрище закликає
На цілую нічку.

Заспівали, заскакали у

Ні, ні, мамко, ні, ні, дівко,
Я тобі не ворог;
Не лякайся, моя галко,
Не втікай од мене.
Ходім вкупі в огородець:
Там квіток багато,
Є синенькії волошки,
Нагідки

Вийди, коханко, вийди, миленька,
Нічної вийди години;
Дай поцілую, дай помилую,
Серце, тебе наєдині.

Дай подивлюся, дай погляжуся
В ясні, чорненькі очиці;
В їх твої думки

Ой заблищала зірочка на небі
Та простяглася стрілкою по небу,
Та покотилась вона на долину,
Та упала вона на могилу!
А на могилі цвіт-соняшник стоїть,
А в могилі щось поховане

Гудуть дзвони, гудуть дзвони,
Ходять з корогвами;
Юрба люду на цминтарі,
Товпа коло брами.

Йдуть старії, молодії
Ізо всього села:
Христос воскрес, Христос воскрес!

Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт, із

Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.

Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа –
О, де те небо, де те

Аяй-яй!
Кріт — великий скупердяй:
сам у потемках обідав,
сам вечеряв,
снідав сам.
Аяй-яй!

Скупердяєва нора
повна всякого добра.
І не соромно йому
все з’їдати

Будував Базіка дім —
сім дверей і вікон сім.

Торохтій допомагав:
язиком дошки тесав.

Метушився Пустомеля:
— Скоро будуть стіни й стеля!

І Патякало не плакав:
— Я

Гуділи мотори,
крутилися шини —
їхали в гори
пожежні машини.

— У горах — пожежа:
палає гора,
барлога ведмежа,
кротина нора!

Приїхали, стали —
і

І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
Я зорі сестрами нарік,
А місяць — побратим у мене.

І всяку душу я живу
нарік, надхенний, по вподобі, —
а сам на

Жозе-Марі Ередіа

Хуан Понс де Леон, піддавшись сатані,
Знеможений, старий і від наук похилий,
Як кучері йому посохли й побіліли,
По води юності подався