До Святого Миколая

Поети долі не обирають…
Коли надія в душі вмирає,
Поети жереб свій прозирають,
І Бог на небо їх забирає.

З ким ти зостанешся, державо-зраднице,
Коли останній з нас ляже

Жила в селі сім’я Кочури –
Дід з бабою, пістряві кури,
Собачка, котик, порося;
Часів трипільської культури
Хатинка; дві верби-зажури –
Оце і казочка уся.

Однак – не вся.

Я тобі не суддя і не кат
І не стану тобі на дорозі –
У собі зоставайся
І в Бозі,
У тривозі своїй,
В неспромозі
Розібратися в користі втрат.
Ти себе покарала сама,
І

у неї крил нема а ти
її примушуєш літати
над буднями кричиш лети
лети бо ти не хочеш знати
вона ж не птаха крил нема
ти сам колись відтяв їй крила
вона твоя раба

За бороду Бога не можуть
вхопити,
тож ловлять за хвіст
бісяку –
гріхи свої множать
без страху…
Відмолять у піст.

Всього, що душа забажає,
нахапано: їсти і пить

Всю ніч мені дощило. Недарма
Я борщ варив. А в голові варилось
Таке, чому і назви ще нема,
І, зрештою, на дощ перетворилось.

Розвиднілось під ранок в голові –
Дощ народив

Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
“Ще не помер…
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу

От так спека! От так літо!
Пожовтіли дерева.
— Пити! Пити! — просять квіти.
— Пити! — хилиться трава.

Та дивися — сунуть хмари
Грізним військом бойовим.
І вгорі важким

Замолоду вірилось наївно:
Є любов досмертна,
Є така
Дівчина по імені Фаїна,
Ніжна,
Мов пушиночка, легка.
Проводжала в армію –
Молила
Пам’ятати.
Зорями

Людоньки поетам співчувають,
Сльози не приховують свої:
«Як вони, сердешні, виживають?!».
Виживаєм так, як… солов’ї…
Клюємо первоцвіт. Запиваєм
Божою росою на

Б’ються об кригу
Хвилі шалені.
Водять очима
Сонні тюлені,
Дивляться з криги,
Неначе із скелі:
«Що то за гості
В нашій оселі?»
Плава дельфін
І туди і

Линув дощик, линув,
Та й пропав на сонці.
Тисячі краплинок
На малій сосонці.
Зліва глянь — сріблясті.
Справа глянь — іскристі.
От сосонці щастя!
Ніби вся в намисті.

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля…
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм

На майдані куриться мітинґ
Роковини смерти Леніна;
Птицею клюнув вітер
Зідхнув, завмер у знаменах.

Тихо, що мак сій,
Завмер уражений натовп.
Через зомлілий рій

За моїм вікном –
Недобудова.
Я до неї вже
Помалу звик.

Гірко:
Помирає рідна мова
І сичить роздвоєний
«Язик»
Скрізь-повсюди;
Пісня солов’їна
Ледь

мені так пишеться одначе
неначе я останні дні
вже доживаю та не плаче
той доживаючий в мені
хоч сни прісні і думи пізні
гризуться в серці десь на дні
до лебединої до

В перелогах у поле
Лягла перевтомлена ніч.
Місяць розсипав солі
— Регочеться дурень двусічний.

О, як люто заздрить людині
На небі мрець голомозий:
В море мертве і

Припав до хмар і пив і пив,
І одірвався і зідхнув,
І див свінув і день
Озвався в дубі.

І кинувсь знову й плив і плив,
Латаття, листя лілій
Летіли в синій глибині
І

Як дихає ніжно і легко і тихо обличчя…
— По га́ляві сонній без краю блукають коліна,
Коли біля тебе лежить твоя річка
І хилить і хилить углиб сумирної хвилі.

Заснуло у синяві