До Святого Миколая

Згадай мене. Опівночі поклич.
Наклич у сни. Приклич до узголів’я.
До білих пліч і темнокарих віч,
В своє пісенне диво – чорнобрів’я.
Верни мене з полярної зими.
За давнє,

Зоряно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі…
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано…

Схід запалав так багряно, горянко

Вчора лишились за нами у мряці ліси,
Вчора відкрилась рожева умита долина,
Хлипає тихо розбита рука. — О, як пси,
Билась за місто блискуча дружина! —

Чудно, так чудно ходити по

Чорно-синяву рінь гризучи,
Нарікає і стогне ріка.
Поруч мене — гнучка і струнка,
Як скельниця оця на плечі.

По узбіччю, поритім від злив,
Кілька хмурих ялиць

День — прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.

Просте каміння — як прості слова,
Відбите

М. А.

На хмурих сходах зупинись на мить
Заглянути у казку баговинну.
Ось промінь впав з-посеред верховіть
І засвітив його шматком бурштину.

На листя ти задивишся

При дорозі подорожник
Кучерявий килим стеле
Зупинися, подорожній,
Ляж
Лицем в цілющу зелень.
Може, втратив найдорожче?
То згадай дитинство раннє:
Прохолодний

Полум’я, вибухи, скрегіт…
Рвуться над містом шрапнелі,
Гострий, упевнений регіт
Креше об сквери й панелі.

З острахом глипають штори,
Навстіж поколені брами,
Кроки

Допоки в роботі – живу,
Хвилююся в бурях обурень,
Тримаюся ще на плаву
І сам себе часом зову:
“Розумник ти, Йване, і – дурень!”.
Хай буде це – так чи не так –
Подовше: всі

не вживаю нічого
крім чаю
виживаю в природі
мов звір
жаль
що нюх свій
мисливський
втрачаю
і чіпкий свій
мислительський
зір
доживу досвічу дозорію
на

Кипить борня і дальні покоління
Не спочиватимуть, і протягом століть
Не уменшиться радісне тяжіння
Запалювать змагань оновлюючий світ.

Та інша вже борцям світитиме мета,
Не

Посмакувати
Плодами біблейського древа,
Що заборонено
Древнім вердиктом
Господнім,
Завжди готова будь-яка Єва –
Хоч і сьогодні!

З віку до віку
Триває гріховна ця

Полечу не від Сяну до Дону,
обидва нагостривши крила,
а додому (якого ще дому?),
до села (до якого села?).

В синю Ворсклу зронивши пір’їну
і сльозу (це ж од вітру!) на

…мстива й жорстока,
Груди хіба що роздерти мені?
Щира ненависть твоя змієока
Руту-отруту на лютім вогні
Варить, зневаживши заповідь Божу…
Як же ж любити тебе,

1
В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні

Моєю ти музою будеш?
Серденько своє перетрудиш!

Рахуба, морока, обуза –
Мої передзимні літа:
Забула ім’я своє муза
І зветься тепер – самота.
Прихильна вона і

Зморившись, задрімав…
Хоч уві сні явилось
Те, що здаля і потайки любилось,
Чого я в дійсності й на хвилечку не мав!
Тріумф такий величний!
І щастя – безумовне!
Палкою

Тиловики сьогодні в авангарді:
підтягнуті, джигунисті такі,
скупили в третьосортному ломбарді
медалі й ордени фронтовиків.
По-їхньому, одні вони – герої,
всіх інших – посадити

Всю ніч мені дощило. Недарма
Я борщ варив. А в голові варилось
Таке, чому і назви ще нема,
І, зрештою, на дощ перетворилось.

Розвиднілось під ранок в голові –
Дощ народив