До Святого Миколая

Марне слово прорік,
Пусто ніч чатував —
Дивен звір мою сіть
Потоптав, пометав.
В. Свідзінський: Баляди

З багатства слів безмірного важенне
я часом слово виберу.

Чудне дівча, хоч їй за п’ятдесят
(І з вигляду – цілком дозріла дама),
Та, бачте,
Про едемський марить сад
І юного, цнотливого Адама.

Віршує про кохання неземне,
Розкуте і

А де той святий Ян,
що нам три огні клав?
Освяти нам зіля
і вшитко коріня!
Із собіткових пісень, записаних на Бардієвщині

Далекий світ любистку й розмай-зілля,

Людже люджем играють-співають,
А ми собі такой так, такой так…
Із карпатських співанок

Дідком розсміяним із пітьми бору
він раптом зрине на ґруні розцвілі
і

Надворі віті і вітри принишкли
І втихли шуми звихрених смерек.
Підвівши очі втомлені з-над книжки,
Вдивляємося в обрій, що осмерк.

І спогадом полинувши назустріч
Колишнім

Призначення холоднолезий розчерк
Розмірює життя на “відси” й “доти”.
На схилі літ з усього найдорожче —
Дитячих пальчиків тендітний дотик.

Не рвуться дні розгублено і

Розпеститься і довго в ніч не спатиме,
Ні на хвилиночку не стулить вій,
Пригорнеться розвіяне й розпатлане,
Проситиме казати казку їй.

Звелить читати розповідь із

Пробігла білка гілкою горішини,
В зеленім пагіллі звабливо зникла.
За летами політь усе скорішими
Нас щасна заворожує хвилинка.

У світі тім, ще окрайцем відкритому,
Радієм

Бажаючи плисти в подій фарватері,
Не раз відходив я навмань із дому,
Лишав неутоленну тугу матері
І подруги зажурливу утому.

Сьогодні, в дні посивілі порошею,
Як і колись,

Готовий вже літак, тремтять, двигтять мотори,
За мент Ти злинеш ним в заобрійні простори,
В надхмарні обшири далекі і безкраї,
За сонцем навздогін до західних окраїн —
Туди, де син

Ніль на 10 листопада 1957

І знову у Твій день, десятий листопаду,
З дарів осіннього, не нашого тут саду,
Як завжди, як колись, невістульки несу,
Барвисту й чарівну

Сакви дорожні смутно розпоролись,
Злиняв киреї вітряної шовк,
З очей і з уст погожий вицвів полиск
І никне слід дірявих підошов.

Захоплень проблиски пробігли борзі

Злі пригади проколюють, мов списами,
І скрадливо морочить пошиб скорби —
І біль пронизує, в думках несписаний,
Як у того, що бій програв хоробрий.

Причикнувши знетямлений на

Зеленолисті позривавши шати,
На землю ліг дубовий стовбур-виверт.
Лежить могутнім кострубом, кошлатий,
Як буревій, що з ґрунту його виверг.

Над дубом-вивертнем, із

В захопленні від посмішки твоєї
З лукавинкою щирою,
Гублюся,
Про сиві забуваю
Ювілеї
Свої вчорашні,
Гнуся і стелюся
До ніг твоїх…
А як погляну збоку
На себе

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні.

Катерині

Плетені тини всі в паволотті
Кукурудзи воскової стиглості.
Лежачи під плотом, поклик плоті
Того літа вчути ще не встигли ми.

Цілувались так, аж

Під знаком Козерога
Життя моє трива
В наближенні до Бога,
В передчутті Різдва…

Ще в тім тисячолітті,
В тім віці, що минув,
Я жайвором в зеніті
Будив зі сну

До всього маю
Ще дванадцять справ:
Готую на Різдво
Дванадцять страв.
І кожна страва
Має смисл і знак,
Свій особливий
Небуденний смак…

Дванадцяти апостолам

Просто – посидіти, поговорити,
Вперше від зморшок розгладивши лоб,
Щоб врівноважились пульси і ритми,
Думка і сльози відстоялись щоб.

Просто – помовчати разом про