До Святого Миколая

По карнизах світла — дощик ходить,
сизими руками сіє…
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все — злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий:

Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання —
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана…

Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув,

З урочищ і гаїв, із рідного привілля –
в чужину ідучи – узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець,

І як будуть вівчарики білі вівці пасти,
будуть моі співаночки за крисаню класти.
Із коломийки

Служу Камені знов. Віршую водно й тільки.
І друзями мені: Овідій, ніжний

Ми могли прощати зло навіки,
рідні — як ніхто собі.
Всюди весен білі сльози з гілки —
збігли по шибках дрібні.
Засвітити з іспитів пекельних
вряд лампади двох сердець:
при

Скорбний сонцеповорот на води;
сиві брови: понад берег.
Там на викрик скрипки переходить
при горі згорання вербне.
Далі — мов гробниці безконечні
полягли в мідясті

Небо вториться в припливні черги
чебрецями туч вечірніх.
Сивокрилі ждуть: слова дочерні
всі в сповідному наріччі.
Води звалено: молочний попіл
скелям на слонові плечі.
Час —

Галузками, ніби знак розп’яття,
при безодні біля бурі —
полоня ялина, в хмари взята
від поляни: день пробути;

зверху звід Софії в неогляддя
голубіє, звівши люстру

Розгорнулась нива всіх померлих;
мов гроби зірок високі.
Невідомі: замика їх двері —
молодик, алмазний сокіл.
Малинове полум’я по краю
стелеться з амвону ночі.
Я — безумним

Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних

Ходить холод і сліди заносить —
любі! людські та пташині,
де в збліднілості несонні сосни
змовляться без слів: пристигши.
А в проголубілий край при скелях,
зойкаючи, птиця

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі,
Злотне небо сперлося на скелі.
Ззаду плещуть огнища веселі.
Вколо ватер друзі, теж веселі.

Гей, чужі нездолані долини!
В’ється дим і плине в

Сиплються листки — в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари,
з тайности: мов гілка

І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми — самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що — й луг

Злива океанна! в тьму при дубі;
між княжистий бір біжу.
Дарма: велети в біду забуті,
під струмки, як ворожбу.
Гільйотинні грози вкруг настигли:
в нетрах сиву кров

Незглядимо в бір — засіви сірі;
краплі з павутиння смутків.
Пуща ж докривавлюс гранітність
і жовтіє в шлях світучий…
Мов жарів’я добрости яскравне
до життя жертовник

Як птахи в далечінь, під бурю і під громи,
від рідних зір і гнізд відбилися давно ми.
Йшли повенню вогні. І задуми й доми
згаряли нам дотла — і далі ми з дітьми,
тікали далі в світ

І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник…
Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.

В серці гроз — веселка погасала,
як з вікна вино

Гори замкнуто; ключів нікому! —
білий здогад про святиню.
Хто підняти корогву церковну
в хресному обході встигнув?
Стануть: стукати в дверні заліза,
а відтіль ченці

Ти терпи, складаючи в негоді
промурок при мертвій прірві.
Звідки з’явцева навала зводить
сто зміїн: часовню гризти.
Ти терпи, наперекір мароті,
стрій докріплюючи в камінь:
і