До Святого Миколая

Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча

Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?

Аж до вікна грядки припали зривні —
росою

Напливами огню обмиє ноги,
сапфірними: ллючи столисник.
Нам доброзичливости нивки множить —
зрости! невтомно; і вклонитись.
Засівами, при «Косарях» по луку,
засвітиться: як

Глибока осінь б’ється листопадами,
Тривогою, що грудень ось нагряне,
І зимний вихор з ливнем нездогаданим
З дерев зриває витлілий багрянець.

В догонь, немов за тим, чого не

Що зором голубині, чисті — віщі,
прихиляться на свято в руки…
барвітимуть, розкривши небо, ввічі,
як подих досвіту порушить.

Він найбезвинніших збирає мирно,
притінених крізь

Розміриться від чаші, як вишнев’я:
згоріти! — жертви вечір судний.
А чаєчка, в живий прибій, знічев’я
зневажить грому білий будень…
дарма, що в палю з бризку полюбився
кипіти:

Стеблинки кротости! ридання ваше
переболіє — в тихе слово.
І моря грім жнивами перев’яже
при тіні чайки, в сніп шовковий.

При шепоті пісків, проз палі смольні,
пожуриться на

Затоплена в трояндний трунок, скойка
підпалиться! мов серце бідне.
Вже — смертні розпачі в пісок прокотять,
і парус голубий надійде.

Гірка турбота і руїна чорна,
і камінь, як

Ось — поле, переоране в сторінку
скорботну! й скаменіли ріллі.
Ось — море: лебедині сім’ї ринуть;
а смолки надбережжя вкрили.
Хмарки, як димний нард і вовна чиста,
розметана

Судилося: огненністю в надпростір,
і добрістю в надчас горіти —
хай ця билина, порадівши, просить
від неба! від землі: в корінні.

Свою корону з рисочок рожевих
крізь

Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина — помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.

Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря

Зійдемо на судну гору: трудно!—
бо рогами брили вадять.
Стежка рветься з камінця і грудки,
круто коло прірви в спадах.
Хмурний круг; а розбиває зверху
яснота листків

Тишина, і чути: серце вдарить
в ребрах місяця прозорих.
Ми б мирилися, самі, найдалі —
від зневаги і розорів.
Для причастя поряд правда: збрати
часточку огню, при чаші.
Чи

Славний, мов гілками в скелях склався —
бігши, океан горючий:
де рай-цвіт кіоту, неба ласка;
до Мадонни кличуть учні.
А долоні в дві зірниці сходять;
мирно ластівки

Смертний в океані взяв трищоглик
молоду труну безсвічну.
Біля круч — поривами широкі
огнища біди і листу.

Слідом і твоє німотне серце
з гробу маківкою гляне
під вінеччя

Біля сонця перейшли, обнявшись,
пари: зріднені, без смерти.
Там до грядки радощі, мов наші,
горнуть пальці хризантемні.

Де моя порада? в межі люті
вбризкано залізо

Добра! що ділило з гіркотою,
промина при стрічі в дверях.
Слід образи зник перед тобою:
в просвіті — як вітка мертва.
Чужости листок згорів найлегший
без докорів і без

I
Від стрімчастого лиця відтоки —
в острова, з очей, на плечі:
слідом мідного ридання — досі:
заберуть піски притерплі.

Розрива погребну свиту, з бризок —
нитями від скель

Шлях — збирає огнища розлиті:
в коливання скиб вишневих.
Доле моя! з моря, як з молитви,
зводяться в кадильність меви.
А не відсвітити перстень свідчий,
де він: чи з труни

Небо — гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.

Де замок, що блискавки чотири,
з полум’я ключів