До Святого Миколая

Сьогодні мирне світло: все подвоїть
при березі казок твоїх.
Чернець несе, це океан! сувої,
та блиск в літописі знайти…

і все про тебе, що коса осяйна
мені на серце

Човни вгортає в димовинні болі —
розлука! острівок — збліднів.
І голуба орда, як ще ніколи,
кипить коліссям хвиль до ніг.

Якби ти вийшла! не в громи щоразу
закутується камінь

Чи журимося, поблукавши в птахи,
а місяць руки розгорта.
Зворушено: зірок хустина пахне
конваліями серед трав.
Дрімотно в очі, з тишини, під повів,
сплеснувши, бризком

Чи вирветься чуття недуже? — крильця
хмаринок, ніби галка, сині.
І в тихій осені мені журитись
до книги моря, в самотині.
Бо знов, де бідний день дозеленів,
за острови

Покинули ми двовітрилля синє,
і не чекає чайка чиста.
Там серце вже до тебе не прилине
моє,— листок, як передвістя.

Там ворон часто викряче нещастя;
бурунами воно

Чи місяць — вид свій: на чаїну скаргу,
при небі смутку,— чи оберне?
А ріллі, з музики й мережок, прагнуть,
мов пір’я селезня, на берег.

Де трав’я вітерцями

Засвічене, в прихід — провістя скаже,
відрадою зірок близьке:
все до твоїх слідів та все ласкавне! —
злітаючи й над бересклет.
До спомину мого з глибин прискорить
мелодій

До черевичків, повниться в кришталля —
межа: де справжнє чи уявне.
І ти до неї в надвечір’я стала,
і ввік діброва не прив’яне.
Немов замок межі — самотний камінь,
чи дружні

Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —

Світанковіша від дзеркал, приходить,
притихши, течія в скелинки.
На глибині твою лілейну вроду
все коливає — не спинитись!
Життя, як плитами могил: пломінне
згримить,

Іще не будувалася в прадавні
підвалини світів річна
вода: вже в погляді твоїм дрижали
від вій — квіток передчуття.

І нам нема ні під корінням сонця,
ні при його суцвітті

Зібралося мовчання грізно — сизе
за мертвими за островами.
А щастя: криник світлий, як з Ассізи,
скромніє в грудях — не зірвати.

Притихло море, крилля низько мивши
собі — як

Переліта життя! в пурпурну втому;
без повіву до рук твоїх.
Розсіяли гілки ридання: тонуть,
а сонце, мов чернець, стоїть.
І не власкавить ластовиних брів
твоїх — ні серця, з

Сліпучі хмари крізь сновидний обрис
приходять з грозами мінитись —
до гаю: теплістю і тінню добрий,
і тишина сплива, мов ниви.
А там, дорожчу від кришталів, скарбність
і над

Чи вимовиться океан, як гілка,
як чаєчка до неба в очі?
на палі вигріта, над хвилю вільна,
коли і крильця не замочить.

Чи спогляда між берегами серця
жемчужини

Барвистий океанів сміх привалить
сліди з піску — завіє в димик…
Мов сіть рибальську, голоси в прискаллях
довівши: бігом невслідимі.

І поставля рожана круча вповні
освітлий

Все — течії під кручами безвидні;
а брижиться порив сліпучий.
В саду зворушить голубина бідність,
де вулик вічечка розплющив.

Все вичарувалося до рукав’я:
твого, як

Ніжніше буря в орхідеях зійде,
так хвилюватися відкрившись —
моєму серцю! в крузі сонця ніде
зникати свідкам: сполох віщий…

Ласкавістю в нестямній ватрі сквітне,
пісенно

Минати повноліття, біле — смирне,
журбою любе з острівців.
Височину, що бачить серце, зриє
негода! прагнемо звідціль.

Не в самоцвітів спломеніє гранність,
як тут посвітлено в

Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча