До Святого Миколая

Кашельнула ти, я чую,
І твій віддих наслухаю,
Бо на те ж то я й ночую,
Щоб чужого вкрасти раю.

Щоби кожний мент дрижати
Із любові, із страждання,
Щоби знати,

Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль —
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори

Від узгір’я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи — як він, до дня достою?

Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз:

Не спиниться вітрів’я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище —
в пориві, через

Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель.
І я не знаю: океан вернімо,
благаючи,— я жду тебе!
Та чайка, доля, до життя байдужа,
не спиниться і в синь кигиче.
Ми

Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель.
І я не знаю: океан вернімо,
благаючи,— я жду тебе!
Та чайка, доля, до життя байдужа,
не спиниться і в синь кигиче.
Ми

Не спиниться вітрів’я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище —
в пориві, через

Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль —
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори

Від узгір’я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи — як він, до дня достою?

Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз:

Що за чар в твоїм цілунку,
А в обіймах – рай без межі,
Що за жар в твойому тілі,
Що за казка в тій одежі.

О, чаруй мене цілунком!
Оп’яни мене в обіймах,
І спали мене

Кашельнула ти, я чую,
І твій віддих наслухаю,
Бо на те ж то я й ночую,
Щоб чужого вкрасти раю.

Щоби кожний мент дрижати
Із любові, із страждання,
Щоби знати,

А ми поле попололи,
Буде чисте наше поле.

А маленька Поля,
Що в біленькій льолі,
Вийшла на доріжку,
Стала на 'дну ніжку,
Каже:
— Жарко, ой жарко…
Припливи до

Гойдалося гойденя
На гойдалочці щодня,
Гойдалося проти сонця
Біля нашого віконця.
Гойдалося, гойдалося,
Поки з гілки зірвалося.
На стежині не розбилося
До кошика

Ліг туман
На весь лан,
На курінь,
На ячмінь,
На баштан
Ліг туман.
А сонечко підкотилось,
Біля соняха спинилось
Та промінням туди-сюди:
— Ти, тумане, в норі

Під вербою джерельце,
Наче дзеркальце.
Я до нього нахилюся,
В чисту воду подивлюся

І себе побачу в кім —
У люстерку водянім.
А торкнусь води рукою —
Стану дивною

Місяць здіймається вгору та вгору.
Місяцю-красеню — колобок,
Ти відчини нам чарівну комору,
Повну зірок.
Місяцю-красеню,
Повну зірок.

Він прихилився при тихім

Хоче спати гілка,
Хоче спати бджілка.
Хоче спати…
Хоче спати…
Спить…

Хоче спати пташка
І мала мурашка.
Хоче спати…
Хоче спати…
Спить…

Хоче спати

Киця прокидається —
Лапками вмивається.
Квітка прокидається —
Росами вмивається.

Сонце прокидається —
Хмаркою вмивається.
Ну а ми з сестричкою
Вмиємось водичкою.

Чи тепер, чи колись
Із солодким хрустом
Зайчик місяця надгриз —
Думав, що капуста.

Місяць скік та й утік
В небо синє-синє
Не кружок-колобок —
Тільки

Пролітають біленькі сніжинки
І сріблясто на сонці блищать.
Мамо, мамо, чому я сніжинки
Не умію ніяк упіймать?

Вже здається, що ніби й спіймаю,
А відкрию долоню: нема!
Лиш