До Святого Миколая

Джміль ромашці
щось на вухо
пошептав і —
полетів… Дикий
мак хотів
підслухать, не
розчув —
почервонів.

Вже зеленіє луг і ліс,
сонце — наче сонях…
Вітер пахощі приніс,—
кличе на осоння.

Угорі співає птах,
що присів на гілку.
Ми з лопатками в руках
біжимо на

Живуть-поживають
і горя не мають:
літак — просто неба
на аеродромі,

Івась — у квартирі
в мурованім домі,
лелека — в гнізді,
білка — в дуплі,
а в норах

Щось дивне у двір залетіло.
Поглянула Ната в вікно,
А листя морозцем прибило,
Всю землю покрило воно.

Надвір Ната вибігла боса,
Хоч сонечко вже й не пекло:
— Мерщій

І жив би я.
О, як я міг би жити,
Коли б, як всі,
Зростав у боротьбі,
Я міг би стать царем
Серед копитних,
І я б ним став.
Якби,
якби,
якби.

Я б гордим

Люди моєї пам’яті.
Хто я — без вас — на світі,
Ким ти єси, людино,
Без тих,
Хто знає тебе?!
Ось ви йдете повз мене
Грішні,
А в чомусь світлі,
Словом,
В усьому

А на смертній, на постелі
Мене мама попросила, —
Я погодилась.. і в стелі
Дірку наскрізну пробила.

Як душа її шугнула
В сатанинське, чорне небо, —
Дивну силу я відчула,

А в Дубовім гаю
Відшуміли уже листолети,
А в Дубовім гаю
Шурхотить під ногами зима.
Виливається серце
Притишеним, синім сонетом,
У якого іще
Ні мелодій, ні змісту

А ти не вір,
Що все оце — розчинне
В зрадливій літоплиновій воді…
Я ж просто є.
І я — твоя хвилина.
І хоч-не-хоч,
А де ж мене подіть.
Бо є у нас завжди
Печальне

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець

За шибками
бліді плями
Зацікавлених облич,
Йду,
а поміж деревами
Дітвора біжить навстріч.

Розгубивши всю розсаду,
Мати вийшла до воріт,
Впали дві сльозинки

Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб у саду.

Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй

Ой красно ти, яблунько,
Зацвітала.
Ой рясно ти, зеленая,
Плодів приношала.
Була б ти багата,
Та прийшли дівчата
І ласії діти,
Розхильчасті

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в

Одступається небо,
Виводить поля з таїни.
І от полувінком свіжим
Встають коралеві горби,
А в їх затоці, мирному падолі,
Яблуневі сади цвітуть,
І сонце, як легкий

Зірвало вітром макові пелюстки,
вони в траві на сонці аж горять.
Здалось, то мама розстелила хустку,
і впала просто в руки їх зоря.

Зламало вітром черешневу гілку,
і

Вино зорі — і лід вікна.
Бринить у червені стіна,
А килима загуслий дим
Зробився плавко-золотим.

І широчіє літній степ.
Там тиша голубиних крил.
Високо соняшник

Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст — а завжди непорушне.
Теперішнє! Золотогранна свічка,
Що кожну мить згоряє безнастанно
На сонячнім

Прийшов до саду, де був хлопчиком.
В паморозній тиші вечора
Усі дерева сколихнулися.
— Де ти так довго-довго був?
Либонь, усі світи обійшов,
Обтрусив золоту яблуню,
Пив воду

Люблю. Покинуто, самітно.
А вже поля мої пусті;
У парку клени золоті,
І осінь віє непривітно.

Люблю, люблю. Ходжу без цілі.
Щось жалібно шепоче гай
І ронить листя. Листя