До Святого Миколая

Відчиняю сто дверей –
за дверима сто дерев.

І рушницю тричі кращу
вовкові націлю в пащу.

Вовк заплаче: ой не ціль!..
Не чіпатиму зайців.

Срібна нічка очі мружить:
мур-мур-мур.

І знадвору сірий котик
три зорі мені прикотить:
мур-мур-мур.

Три зорі мені прикотить
ще й одну,
доки тіні сплять під

Песик-персик грався нишком:
чоботи хропли під ліжком.

На стіні рябіла мапа.
Там, де Африка бахмата,

лев розлігся на городі
із цигаркою у роті.

Песик-персик кашу виїв

На городі дички –
ондечки!

Що на першій дичці,
я не бачу звідси.

А на другій – он! –
кряче ворон.

І чого він кряче,
і чого неначе

очі-намистини
на хліб

Деревляний хлопчик
видерся на стовпчик.

Сюди вітер –
туди вітер!

Червень,
травень.
квітень.

Ти поглянь – лебедині міста
Піднялися в прозорі блакиті.
То мої неспокійні літа
Під вітрами і сонцем прожиті.
Ти поглянь – то доріг далина,
І вистукує серце в

Чи то клопіт, чи не клопіт? –
загубив лелека чобіт.

Загубив і не шукав, не шукав –
босу ногу заховав у рукав.

Ти б ніколи ногу так не взув,
а лелека ще й дратує

Дарма, що в землю закопали.
Він навіть тут не відступа:
Щоденно богу шле сигнали:
“Коса у смерті —
претупа!”

Левко мовить товариству:
— За одну полушку
Я вам можу із нічого
Стеліпати юшку!

Ну, звичайно, хто повірить
Знаному я ризі!
А він вирубав на річці
Ополонку в

Грає коник на одній струні –
майже голосні його пісні.

Джміль гуде, як десять літаків,
та, мабуть, не всі джмелі такі.

Жайворонка хтось на небо взяв
і на довгу нитку

Погукав сусід Івана,
Білі зуби скалить:
— Чи давно твоя булана,
Як чортиця, палить?

Той аж витріщивсь: — Кобила?
(Що це він варняка?).
Де ти бачив, щоб смалила
Люлечку

Святий Петро обходив рай
(Інспектував його нерідко).
Аж гульк —
назустріч скаче… дідько.
«Біс забирай! —
Апостол Ангела покликав
постового. —
Хто пропустив

Груші в нас смачні, духмяні,
Й родять рясно, й спіють впору
Лиш одним вони погані –
Що ростуть не вниз, а вгору.
Бо з-за цього, признаюся,
Кожен раз прохать я мушу
тата,

О моя остання світла мріє,
За тобою мій співучий льот.
Може, ще раз промінь твій зогріє
І розтопить кількалітній льод.

Ти вкриваєш млосною імлою
Мій осінній неспокійний

Де в сивій млі холодних літ
Спинився скандінавський глетчер
І північний, одвічний лід
Розлився, як бурхлива течінь,
Де вбогий, темний трогладіт
Лякливо зустрічав свій вечір,

Я чую пісню, мов крізь сон:
Далекий Черемош гуркоче;
Мені відчувається щоночі
Той шелест листя, шум сосон.
І щось тій пісні в унісон
Так ніжно в серці зашепоче…
Я чую пісню

Раз Потьомкін грозив козакам:
— Постривай, запорозтво погане!
В Миколаєві зводжу я храм,
Та такий, що до неба дістане.

А дзвіниця! Якщо в її дзвін
Дзвонарі вдарять раз а чи

Баран узявся будувати
хату —
Простору, світлу,
теплу і багату.
Почав з воріт.
Притяг колоди з лісу,
Пригепав дошки,
почепив завіси
І кличе: «Новосілля,

Гуси далеко білі летіли,
Вони спочити зранку хотіли.
Сіли на воду, крилонька мили,
Шкода лишати затишок милий.

Плавали, плавали гуси, бавились гуси.
Раптом почули голос

Повернулися із річки
Гусенятка: гил, гил, гил!
Смичуть пір’я невеличке
Із своїх біленьких крил.
А одне гусятко долу
Довгу шийку нахиля,
І таке воно вже кволе,
Що і крил