До Святого Миколая

Голе тіло зібгало сорочку
й сховало за пазуху в себе, аби та сорочка колись
його підпалила, щоб тіло розтало
й комусь присвітило а чи відсвітило —
бо ж рись
опівнічна чигає на

Летіли понад морем раз лелеки
до вирію, до південних країв.
Гаїв, де кипариси, чувся спів,
і усміхались землі їм далекі.

Та задрижали вмить від небезпеки,
бо крила їх

В морях з шафіру плюхкають краплини,
хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні

Сплять ведмеді у барлозі,
сині роси — при дорозі.
Сплять горобчики у стрісі,
а грибочки сплять у лісі.
Спить зайчатко під лозою,
спить рибчина під водою.

Білі вівці

Чоло моє побілене журбою,
В очах безодня смути і утоми,
Душа пожерта, спалена тоскою,
А в серці сумерк, попіл, рінь і зломи.
Відкіля йду? Куди? Яка химера
Мене вергла в

Ти тямиш сей вечір? На горах і скелях
Імла колисала примару задуми,
Здрімнулося море, на змучених хвилях
Хитався наш човен і нісся плач думи.
В віддалі багрились червоні

Відбилась малою від рідної скелі
І гналась все далі та далі — світами.
І змірила оком безкраї пустелі,
Та впала на хвилі — сумна, до нестями.
Хотіла вертати, та змучені

Он люлі, люлі, химерний смутку!
Шепоче вільха і верболіз;
Задума квилить, шовкові вії
Срібляться ясним брильянтом сліз.
Ой люлі, люлі, дрімливий смутку!
Давно вже сонце пірнуло

Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,

І вже нам, кохана, ніколи не стати
На спільному шляху одними думками;
Бездонного яру, що став межи нами,
Здаєсь, саме небо не в силі зрівняти.
Підем, як дві ріки у два океани

Сумує день. І тихий дощ, як сльози,
Поволі падає на жовтий лист.
Стомилися вітри, замовкли грози,
І тільки зрідка чуть синичок свист.

Благословенний час, коли природа
В

Вітай мені, тихе, задумане море!
Приходжу до тебе, як вірний до храму,
Коли важка дума його чоло оре
І дух безнадійно зсувається в яму.
Як птах до вирею, душа моя рвалась
До

Мов гранітна скала, скаменів в мені біль,
А на віях замерзли пекучі.
Йду, прискорбний, як смерть, серед сумерків піль,
Серед зливи, негоди і тучі.
Задивившися вдаль, в безконечний

Заснуло все, лишень часами
Озветься плач трембіти з лугу,
І чорний сумерк йде полями,
Веде за руку скорбну тугу.
Ідуть бліді, німі, спокійні,
Калічать на кремінню ноги
І

До слова «дружба» я іду щодня.
Немає вищого для мене слова.
У ньому правди золоте зерня,
А не пустих словес полова.

В нім сила честі, й море доброти,
І трав шовки, і волі

Віють вітри, віють буйні,
Деревина гнеться,
Попід хату, попри вікна
Чорний сум снується.
Стук! — І хто там? — Я, твій смуток!
Відчини віконце:
Поворкуєм, посумуєм,
Пок’

Як з амфори зійшла — така,
мов за туманами калина, —
скіф’янка горда і п’янка
з прадавнім іменем: Ярина.

Я запитав: ти звідки — з мли
чи з млості вийшла — проліскова?..
І

Ви чули, як плаче знесилений вітер,
Упавши на груди осінньому лісу?
Розбившись до шереху, крила зламавши,
Не в змозі піднятись, він в люті безсилій
Ховається й нишкне під листом

Щоб урожай земля могла давати –
У цих словах така звичайна суть:
Простих людей, таких, як моя мати,
Із того світу треба повернуть.

Щоб совістю і працею своєю
Нам показали –

Срібна нічка очі мружить:
мур-мур-мур.

І знадвору сірий котик
три зорі мені прикотить:
мур-мур-мур.

Три зорі мені прикотить
ще й одну,
доки тіні сплять під