До Святого Миколая

Як погляну на ті зорі,
згадую дві зірки сині,
що колись мені світили,
а в тумані щезли нині.

Чи коли ще їх побачу?
їх проміння золоте
чи осяє тихе щастя,
що на гробі

Минулося й не вернеться!
Лиш тяжко, гірко споминать!..
Ог кожний з нас обернеться
на шлях свій!.. Нічого й казать…
Ти ще й забудеш, заведеш
гніздо своє, І будеш жить)
весь

У зеленій дібровоньці
зозуленька кує:
лічу, кілько мені літок
сивенька віщує?

Купа, купа ще літочок
сивенька віщує!..
А у мене легке в грудях
чахотка шматує.

За А. Бюргером

О, як мені важко і глухо мовчать
сьогодні ті хати курні, та палати,
і луг, і той гай, де я звик був гуляти,
й думок моїх пристань, шумний

Іду біля церкви: тиск панства великий,
На дверях сторожа з шаблями стоїть,
Побідний молебень сам править владика,
А дяк горлатий «много літ» кричить.

В молитву єдину всі уста

Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..

О, скільки б сліз не вилив я,
якії б я не виніс болі –
не виплачу тобі

Отак, не вирвавшись на волю,
в тюрмі, в неволі і помру!..
В чаду безправ’я і неволі –
в кайданах руки я згорну…
А кат у тісну домовину
положить тіло і заб’є…
Отак,

І
Ні, не зови мене на пир,
Я не піду на пир лукавих,
Не поклонюсь Мамони славі,
Не воспою його кумир,
Ні, я не був вовік рабом,
Не прославляв брехні, неволі;
Поет,

Не все, не все я згадую
І не про все повідаю.
Я відступав з досадою,
З великою обидою.

І шляхом, і по заметі,
І спав під тополиною.
Навік лишилось в пам’яті,
Що

Чудовий вечір темно-синій.
Попід ногами білий пух,
летять сніжинки роєм мух,
і на деревах срібний иней.
Зимову казку ліпить грудень.
– Здоров, дідусеньку, здоров…
Пружніє

Надвечір десь летіли журавлі;
на захід день – недопалком цигарки;
і чорний ворон на осиці каркав;
і десь блукала осінь по ріллі.
Прийшла і ніч – розпатлана циганка —
од вітру

Сорока в дворі скрекоче,
Гостей возвіщає;
Ждала дівка козаченька,
Котрого кохає.
Ждала, ждала, виглядала,
Миленький не їде, —
Мабуть, тоді він вже буде,
Як місяць

Підкрутив дідусь Кузьма
Вуса довгі й пишні:
— Кажеш, моря в нас нема?
Як же? А Пшеничне?

Ну, а Житнє як назвеш?
А Ячмінне море?
І Гречане море теж
Біле,

— Любий вітре-вітровію, —
Шелестить пшениця, —
Бачиш, я від спраги млію,
Дай води напиться.

Вітровій дмухнув щосили,
Стрепенувся птахом
І зненацька хмари сиві

Одному — жарти,
Другому — смішки,
А зайцю — лихо:
Сиди й тремти,
Бо тільки скочить
На довгі ніжки —
Шурхоче листя
На півверсти.

Ще сонце гріє,
Неначе

Ох, той місяць-молодик —
Жартівник та й годі:
Тільки виглянув — і зник
Десь на небозводі.

А деркач — одразу в плач
Біля озеречка.
— Ой,— розбідкався деркач,
Не

Апостольське послання того, хто був присутній незримо і ніколи не названий

Мій час не настав
і вже не настане ніколи.

Призначив Господь мені:
бути апостолом –

Цілую посмішку твою,
Як дощ траву,
Як вітер листя.
Ідеш…
Розгублено стою —
Усі стежки мої зійшлися.
Усі дороги мої — тут,
Усі світи мої — біліють.
А ти —

Я не забуду, як ви співали,
Зелені трави в Купайлин день!
Було повітря у день Купайли
Все золотеє від їх пісень…

Що ви робили цієї ночі?
Куди дивились, що ви – такі?
Яке

Цілую посмішку твою,
Як дощ траву,
Як вітер листя.
Ідеш…
Розгублено стою —
Усі стежки мої зійшлися.
Усі дороги мої — тут,
Усі світи мої — біліють.
А ти —