До Святого Миколая

Косе вітрило в далі моря
З рішучо-загнутим кінцем —
Пером біластої якоїсь риби,
Все йде, одкинувшись назад,
Понад завзятим ритмом хвилі.
А то, немов розкинуте крило
Якогось

Люблю я опір осені чинить.
Люблю набряклий од дощу і мряки
Назустріч вітру піснею гукати
Й під шелести листів,
Що линуть до калош,
Бунтарити в життя:
— Ну що —

Іду полями, полями,
Поміж житами…
Так і здається, що мавка вигляне,
Усміхнеться очима, повитими поволокою,
Простягне руки: «Візьми мене до себе, візьми мене;
Поглянь, як хмари

Чого душа моя тремтить, вібрує, як лист тополі?
Тільки до сонця, а не до мене, – як лист тополі?

Мене забула – в очах тернових не квітне спомин,
Не б’ється журно до мене серце, як

Фу ти, ну ти,
Ну й панфути,
Як напишуть,
Не встругнути.
Як загрузнуть,
Не зіпхнути —
Ну куди вам, шалапути,
До майбуття підстрибнути?
От панфути,
Ну й панфути

Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П’яніє луг, шумить, гуде
Опісля в’яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в

Як ляже трупом день
На сонне лоно трав
І вкриє чорний шовк
Засмучені поля, —
Я чую крик пісень,
Той крик, коли вмирав,
Коли навік замовк
Безлунний лебідь —

А я тебе давно уже забув
Чому ж тепер ти знову прилітаєш
В літаках пребілих снів
На засмучені аеродроми моїх очей

Чому ти знову
Повідаєш історію про дим
Який вертається

Не спиняйте її
Бо вона пам’ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам’ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над

Так смолоскипно виграйнуло сонце
Тривожним гроном форм і кольорів,
І зачаровано між травами побрів
Маленький сад,
пашіючи долоньками.
Освітлений, наляканий до тиші
Оцим

Мій літній поїзд зупинився знову
перед цією айстрою смутною.
І я зійшла в її казкову тінь.
“У нас дощі!” – буденно повідомив
мій чоловік. А я зітхнула: “Вдома…”
І привітала

Бабусин нічник, Мармурова Сова,
шепнула фаянсовій скриньці:
Пу-гу! Капітан — неможливий дивак!
Ви згодні зі мною, сестрице? —
А скринька закрилась. Крутнула ключем.
Змовчала

Знаєш, в нашім місті є
новорічне ательє.
В ньому шиють сови
заметіль шовкову.

Тут фарбують палітурки,
і прикраси, і свічки,
а сніжинкам і снігуркам
тут золотять

Це була звичайна вуличка.
Липи. Лави. Квітники.
Школа. Біля школи — “Булочна”.
Блиск веселої ріки.

Пофарбовані парканчики,
і кульбаби, і коза,
і морозиво в стаканчиках,

Березень. Подув ласкавий вітер.
Засиніли оченята квітам.
Котики муркочуть на вербичці,
І не спиться під снігами річці.

І ведмедик вже не хоче спати
Там, під снігом, у

Можна вже певен час
Видимість усипе від смерті рятувати
Так мертве сонце дивиться у зелену воду
І слухає шелест її як свій

Але все що видиме мертве
І чим видиміше тим

У сутінках душі моїй тривожно.
Між цих смутних задимлених пожеж,
між цих туманів розминуться можна
з життям своїм і заблукать в чуже.

У сутінках виходять з себе речі
і

Була я пташкою – і ти мене спіймав
І небо взяв у придане за мною
Я стала квіткою – і ти мене зірвав.
Та й досі пахне дім у нас весною.
Я стала яблуком.
Зостався по літах лиш

Це був час, коли сніг колискову співав ліхтарям.
Це був час привітань, подарунків і телеграм.
Це був час, коли спали ведмеді у сніжних заметах
і казки бубоніли опівночі гноми в

Гонець

Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не