До Святого Миколая

Над усім обладу маєш, –
Вчуй же стогін, прихились,
Правий боже! Чи зламаєш
Ти кайдани ці колись?

Дай нам силу вирвать руки
Із обіймів їх цупких,
Зарятуй від скону-муки,

Весь огорнутий журбою,
Безнадійно плакав я
Та нудився за тобою,
Чарівниченько моя!

Стихло, змовкло все те згодом…
Не приходь же знов на ум,
Не воруш своїм приходом

Я хочу радости, я сміху, сонця хочу!
Яка верба ласкава, вишня – молода.
Як лагідно десь в потоках плюскоче
Ясна вода.

В небесних заводях з ясними вантажами
Пливуть далекі

У гаю заламана калина,
На лугах потоптана трава.
З ким ти ходиш тут, моя Галино?
Хто дівоче серце зігріва?
Хто дівоче серце зігріва, зігріва?

— Я сама калину заламала,
На

І сонце не гріє, і вітер не спить,
Гойда мої думи і душу смутить,
Притулку шукає і в розпачі б’ється,
І з тихого щастя людського сміється…

І дух мій, як вітер осінній,

Далекі дні, похмурі дні
Розвіялись, як дим.
Та не забудь тих днів мені,
Коли я був малим,
Коли у панському саду,
Під кожний Новий рік,
Цвіла ялинка на льоду,
Чувсь

Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише

Як ляже трупом день
На сонне лоно трав
І вкриє чорний шовк
Засмучені поля, —
Я чую крик пісень,
Той крик, коли вмирав,
Коли навік замовк
Безлунний лебідь —

Калинонька схилилася до подруги-тополеньки,
Шепочеться, і горнеться, і просить ласки й доленьки,
А та, струнка, здіймається,
І сяє, і всміхається,
І сонце вже стріча!
І ось її

Море співало, мов скрипка,
В морі гуляла рибка,
Райдугою-дугою
Викидалась над гладдю морською.
Сонце сміялось, блакить,
Гойдалося море —
Хить-хить…

З ущелин, під

Фу ти, ну ти,
Ну й панфути,
Як напишуть,
Не встругнути.
Як загрузнуть,
Не зіпхнути —
Ну куди вам, шалапути,
До майбуття підстрибнути?
От панфути,
Ну й панфути

Досвітній шепіт ночі – таїна.
Край неба засіріли чорні хмари.
На все міжгір’я – лампочка одна,
Немов із башти мстивої Тамари.
Скресає пташки хрипкий голосок,
Він, як і вогник,

Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П’яніє луг, шумить, гуде
Опісля в’яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в

Це була звичайна вуличка.
Липи. Лави. Квітники.
Школа. Біля школи — “Булочна”.
Блиск веселої ріки.

Пофарбовані парканчики,
і кульбаби, і коза,
і морозиво в стаканчиках,

Березень. Подув ласкавий вітер.
Засиніли оченята квітам.
Котики муркочуть на вербичці,
І не спиться під снігами річці.

І ведмедик вже не хоче спати
Там, під снігом, у

Ще на дворі тепло стоїть
І в прозелені тіні,
Але з піднятих верховіть
Вже шелести осінні.

Город, червоний помідор
І кукурудза спіла.
Пожовклий соняхів докор
Покора

Косе вітрило в далі моря
З рішучо-загнутим кінцем —
Пером біластої якоїсь риби,
Все йде, одкинувшись назад,
Понад завзятим ритмом хвилі.
А то, немов розкинуте крило
Якогось

Не спиняйте її
Бо вона пам’ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам’ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над

Так смолоскипно виграйнуло сонце
Тривожним гроном форм і кольорів,
І зачаровано між травами побрів
Маленький сад,
пашіючи долоньками.
Освітлений, наляканий до тиші
Оцим

У сутінках душі моїй тривожно.
Між цих смутних задимлених пожеж,
між цих туманів розминуться можна
з життям своїм і заблукать в чуже.

У сутінках виходять з себе речі
і