До Святого Миколая

(Христі О. Алчевській)

Як тихо в кімнаті!
В заквітчаній шаті
На темній іконі
В кривавій короні
Христос головою поник.

Неначе нудьгує,
Що мучивсь він

Блиском, блиском,
Миготінням,
Тріском, тріском,
Лупотінням
Розгулявся Цар-Огонь.
В золотих червоних ризах,
В димках білих, синіх, сизих,
Гнівно в’ється по карнизах,

На білі дуги сніжаних, високих гір
схиляються вечірні зорі,
і бір гуде, неначе туркіт давніх лір,
похованих в снігах історій.
А серце в мене гіркне, ниє і болить,
когось

Ріка несе по кам’янім річищі
весінній, теплий каламут,
а верби і від них будинки вищі
своєю тінню повнять нурт.
Біжать через місток семінаристи,
розчервонівшися, мов жар,
а

Довгі ноги у бузька,
Куці в жабеняти.
В’ється стежечка вузька —
Легко доганяти.
Раптом ліс –
Верболіз
Буслу став напереріз.

Жабеня — навпрошки
В лозняки
Та до

Десь гори зелені
та море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між

Коли святий Микола
З небес на землю йде,
То кожний дім і школа,
Мов вулик бджіл, гуде.

Там дітвора чекає
На срібних янголят,
Що із доріг безкраїх
На землю

Вірш, прощенія просящий, до всякого чина ласкавих чительников

Кому вподобаєт та книга, благословіть,
а кому здасться злая, то прошу, не кленіть.
Із меж вас мієт бити, же

Трошки далі, далі, мила,
З мене б’є огонь душевний —
Ти попалиш ніжні крила,
Як метелик одноденний.

Як ефірнеє створіння,
Ти не витримаєш палу,
І душевного горіння,

Підводяться уперто димарі
Понад дахами вгору — а вгорі
Не небо, а бездушні пустарі.
О туго дожидання!

Збідніло, серце, ти давно — і все ж
Ти рвешся з стиску скам’янілих меж

Мов горе таємне, мов слово уроче
і мов неміренні кругом небеса,
орел у Карпатах на скелі клекоче
з крилом перебитим, що з кручі звиса.
А з скелі на скелю під ним по порогах

Я вас любив, німуючи, то словом,
і вірив сліпо, то тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково
не виявив при людях я любов.

Я вас любив побожний, то злорікий,
ви ж обминали,

Біжить півень з причілку,
Нагукує лічилку:
— Раз, два — курчата,
Три, чотири — зайчата,
П’ять, шість — гусаки,
Сім, вісім — їжаки,
Дев’ять, десять — йде лисиця,
Нам —

На небі зорі, зорі,
Поля снігами занесло,
В киреї білій все село,
А місто в світла морі.

По полі вітер віє,
Що вирвався десь з-поміж лоз,
По селах тріскотить мороз,

Смола й суниці… Височінь тече…
тече: розтоплена, глибока, повновода.
День верховіття золотеє тче…
промінням вимережує обводи.

Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь…
Лежу. Думок

І
…А я усе шукав пророків
Світ сну
Довічного віщуючих…
Життям, – мов весняні потоки
Омитих, впоєних і чуючих…

Про хід Безчасної Весни
У заходах я марив чудно, —
Як

По ярмарку циганчук
Конем виграває,
Понад воду всіх людей
З ярмарку скликає.

Кого здибає — кричить:
«Сину, тату, діду!
Ходіть живо понад став,
Я по воді

Чи це хатка, чи пеньок?
Чи дашок, чи лопушок?
Верболозяні дверцята,
Славний ґаночок зіп’ято.

Грає вітер в димарі.
— Чом ти, хатко, у дворі
Одвернулась од стежини
До

Що за лісом-перелісом
Зустрілася курка з лисом.
— Здрастуй, лисе,— каже курка.—
Нумо гратися у жмурки!

Навчилась я лічилочки —
Ховалочки-жмурилочки.
Мені, курці,

Був за морями витівник
На прізвисько Рогеллі.
До меду брав собі часник,
До перцю — карамелі.
Завжди по вулиці гуляв
Він догори ногами,
Собак на стежці поціляв
Смачними