До Святого Миколая

Ох, і де ти, зіронько
Та вечірняя?
Ох, і де ти, дівчино
Моя вірная?

Чи кому зорять тепер
Твої оченьки
У садочку пишному
Серед ноченьки?

Чи кому

О господи! Пробач мої благання!
Не раю я в предвічного молю –
Безжурного, святого існування,
Прозорого спокою кришталю…

За сяйвом зір, в байдужому безмірі,
У тихому

Поїхати в далекий манастир,
Де Бог щодня приходить на розмови,
Де в келіях царює вічний мир
І осіняє братію Христову.

Піти з отцем ігуменом на прохід,
Відвідати порослий

Ой вийду я у садочок —
В садочку калина,
Край калини шовком шиє
Любая дівчина.

Подивлюся на калину —
Вона розпукає!
Подивлюся на дівчину —
Дівча обіймає.

Тая ж

Нахилилась голівонька,
Пасмо звисло на щоці…
І мелька невпинно голка
У худесенькій руці.

Шитво панське на коліні,
Каганець і світ дньовий…
І тремтять легкі сутіні

Палац сіяє. У світлиці
По стінах, стелі, тут і там,
Горять вогні, мов ті зірниці,
На втіху спещеним очам.

Біліють обруси стягою,
Гра скло веселкою на них;
Столи аж

Поліцай гука в вагоні:
— Гей, провіднику,
А чи є тут партизани,
В тім чагарнику?
Провідник: — А хто їх знає?
Бачите ж — пітьма.
— І, зіпхнувши поліцая,
Вслід сказав: —

Комору переносили в селі
(про це й тепер я згадую подеколи,
бо й ми дивились, пуцьвірки малі):
дядьки з натуги і кректали, й хекали.
По двох колодах сунули її:
— Взя-ли! —

— Це ви так розповіли про півня, —
чи не він — улюблений ваш птах?
Бляшані його фігурки дивні
і мені стрічались на дахах!

(З розмови з Тарасиком)

Справді, півень

Споконвіку було Слово,
й було Слово в Бога.
Й було Богом святе Слово, —
все постало з Нього.

Помагай же Слову, Боже,
із пітьмою в герці,
щоб жило, правдиве й гоже,
у

Блиском, блиском,
Миготінням,
Тріском, тріском,
Лупотінням
Розгулявся Цар-Огонь.
В золотих червоних ризах,
В димках білих, синіх, сизих,
Гнівно в’ється по карнизах,

Трошки далі, далі, мила,
З мене б’є огонь душевний —
Ти попалиш ніжні крила,
Як метелик одноденний.

Як ефірнеє створіння,
Ти не витримаєш палу,
І душевного горіння,

В споминах ніжних дивних ідилій
Привид чудовий ясно встає —
То пережите в юності милій
Щастя моє.

Чую, я чую давню розмову —
Ллється в повітрі тиха вона,
Капає, ллється

І
…А я усе шукав пророків
Світ сну
Довічного віщуючих…
Життям, – мов весняні потоки
Омитих, впоєних і чуючих…

Про хід Безчасної Весни
У заходах я марив чудно, —
Як

Смола й суниці… Височінь тече…
тече: розтоплена, глибока, повновода.
День верховіття золотеє тче…
промінням вимережує обводи.

Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь…
Лежу. Думок

Біжить півень з причілку,
Нагукує лічилку:
— Раз, два — курчата,
Три, чотири — зайчата,
П’ять, шість — гусаки,
Сім, вісім — їжаки,
Дев’ять, десять — йде лисиця,
Нам —

Коли святий Микола
З небес на землю йде,
То кожний дім і школа,
Мов вулик бджіл, гуде.

Там дітвора чекає
На срібних янголят,
Що із доріг безкраїх
На землю

Чи це хатка, чи пеньок?
Чи дашок, чи лопушок?
Верболозяні дверцята,
Славний ґаночок зіп’ято.

Грає вітер в димарі.
— Чом ти, хатко, у дворі
Одвернулась од стежини
До

По ярмарку циганчук
Конем виграває,
Понад воду всіх людей
З ярмарку скликає.

Кого здибає — кричить:
«Сину, тату, діду!
Ходіть живо понад став,
Я по воді

Дзень-брязь! Дзень-брязь!
Звідки кузня узялась?
Дзень-бом! Дзень-бом!
Дбайко стука молотком.

Без утоми, без зупинки
Із малої соломинки
Він виковує святкові
Золоті