До Святого Миколая

Вітер дме звіддаля —
Завірюха надворі.
Спить під снігом земля,
Сплять і діти, і зорі.

І клубочками сплять
Пси, поховані в буди, —
Їм така благодать,
Що ніхто їх не

Я відбився далеко від вас
і не знаю — чи всі ви здорові, —
та про мене ще пам’ять жива
у розмовах і вашій любові.

Ви пригадуєте ті роки,
що єднали бажанням нас

Вечір. Тиша. Вербна тонь.
Хмари низько, низько – сонні.
Обрій млосно темний дикуном ось, ось,
звихриться сполохом…
Ось, ось ударить на голову берез…
Порве крайчасті рядна, до

Ти мене виснила в зоряних снах,
В ночі дівочі, пахучі та млосні,
А за весною летіла весна,
Морем шуміли стривожені сосни,
Морем шуміла широка ріка.

О, чарівна наша ноче

В дитинстві вже родилась в уяві,
чаруючи від темного вікна
туди, де в млі сховавшися, ляка Вій
і плаче в гнеті правда не одна.

І я не бачив, як цвіла весна,
згодившися на

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом
І весь

Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю…

Т. Шевченко

Воркував голубий Іордан за її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали Марія.

Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.

Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною

Тут ті ж невільники злиденні,
Тут та ж сліпа і рабська кров,
А там ім’я посмертне “Ленін”
Вже обертається в “Петро”.

І знову, знову вершник мідний
Над бруками з твоїх

Г. Р.

I
Ти лишилась для мене одною
і зо мною підеш ти в дорозі.
Поки житиму – все із весною
стану серцем на твоїм порозі.
Там, де стежки розбіглись полеві

“Козаче-голубче,
Соколику мій!
Дай білу рученьку,
Зо мною постій!

Най надивлюся,
Слізьми заллюся,
Заким з дороги
Тебе діждуся!”

“Дівчино-рибчино,
Не плач,

Їздив дідич за границю,
Назад повертає —
От гуменний на границі
Пана і вітає.

Поклонився, привітався.
«А що там, Іване?»
А гуменний йому каже:
«Та все гаразд,

Палац сіяє. У світлиці
По стінах, стелі, тут і там,
Горять вогні, мов ті зірниці,
На втіху спещеним очам.

Біліють обруси стягою,
Гра скло веселкою на них;
Столи аж

Ой вийду я у садочок —
В садочку калина,
Край калини шовком шиє
Любая дівчина.

Подивлюся на калину —
Вона розпукає!
Подивлюся на дівчину —
Дівча обіймає.

Тая ж

Спив до дна я прикрий келих
За здоров’я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.

Нащо ж, мила, мої думи,
Нащо твої чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні

Тілько-м родилась, злая недоля
Стала, сказала без жалю:
“Будеш тужити, серце в’ялити,
тебе я тим благословлю!”

З тої години щастя уплило,
І слід недоля замела,
Звалився

О господи! Пробач мої благання!
Не раю я в предвічного молю –
Безжурного, святого існування,
Прозорого спокою кришталю…

За сяйвом зір, в байдужому безмірі,
У тихому

Комору переносили в селі
(про це й тепер я згадую подеколи,
бо й ми дивились, пуцьвірки малі):
дядьки з натуги і кректали, й хекали.
По двох колодах сунули її:
— Взя-ли! —

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я

Ох, і де ти, зіронько
Та вечірняя?
Ох, і де ти, дівчино
Моя вірная?

Чи кому зорять тепер
Твої оченьки
У садочку пишному
Серед ноченьки?

Чи кому