До дня захисника України

Нехай же серце прагне, просить
Святої правди на землі!..
Тарас Шевченко

О як ми ждем, гуртуючись в ключі,
Відболених у пожаданні прощі!..
Наш час – самозапалення

Миротворці, хочете ви знати,
Записать до вічних папірців,
Задля чого винайшли гармати?
Щоб перестріляти горобців!

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.

Переспів давнього бурсацького канта

Ні слова, мій муже, мовчатиму,
Прошу лиш одвічно простого:
Мирюсь з непорочним зачатієм –
А можна, мій муже, без нього?

Ось

Це колись – в Багдаді, Спарті, Фівах,
В потойбічнім царстві міражу –
Я прийду шукать себе в архівах:
– Ти лежиш? – спитаю я. – Лежу!..

Хто лежить? Записники, блокноти,
Диски,

Мене осяяння сповняє перед Вами
Від Ваших дум і серця висоти.
Я образ Ваш небесними словами
В своїй душі навіки засвітив.

Всі Ваші дні, як птахів перелеття,
Лягли за велетнем

Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях —

Непохоронене, невбите, —
Мерані золотий, лети! —
Твоє ім’я, мій

Грайте ж бо, криваві струни
Моєї бандури,
Розбивайте чорні хмари
І тюремні мури.
Може хто і вас почує,
Ваш протест і гнів
І заплаче, заридає
Сльозами

Зійшовся я із моравцьом,
Який і досі тут бував,
Й колись у австрійскій сотни
Кларінетом хлопцям грав.

І зачався він хвалити,
Що він вже тут десять літ,
В нього “сила”, в

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Пам’яті Любові Дручків

це розчавлені арфи — есенція ладану з мороком
де на лобі кайлом поцілунок воскресе
заїжджають планети — одна за одною — по мокрому
і зшиває їх

вітер
навздогад гортає
твоє волосся
так
як вогонь
сторінка за сторінкою
повільно пожирає
книгу

і мені тоді
дуже хочеться тебе
погладити
я навіть не

Ніхто нічого ще не знав
ні сном – ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.

Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не тривож, їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі

Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладови́щі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.

Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох

Час розсекретив останки –
це поховати їх час.

З дна водосховища танки –
точно наводять на нас.

Збірні війська кісткові –
смертять маневри в лісах.

Щоб по-пластунськи

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і

Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки

Українці! Українці!
Брати!
Поверніться! Поверніться!
У хати!

Не виходьте, не виходьте
у двір!
Не знаходьте, не знаходьте
сокир!

Не рубайте, не