До дня вчителя

З досвітнього оранжевого жеврива,
Ув ореолі осяйного персня
Зринає іскряна і зарожевлена
Зірниця вранішня промінноперстна.

Огорнутий недужою дрімотою
Зоря твій зір прозорить

Бувають у житті такі моменти,
Коли ні чорт не втішить,
Ані Бог:
Сповна сплатив
На сина аліменти,
Та збільшився стократ батьківський борг.
Живу, як люди.
Посилаю

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна

Ти бачила. І знала. І могла.
Прикинулась незрячою, глухою.
І все ж я не назву тебе лихою
Істотою – призвідницею зла.
Тебе я не шельмую взагалі,
Не скаржуся ні Богові, ні бісу

Сплять сороки, снігурі
й ангели-нічниці.
Сплять ялинки у дворі,
і зайці, й лисиці.

Спить ведмедик Вінні-Пух
і золота рибка.
За вікном мороз ущух, —
засинає

Під Твій покров, Пречиста Мати,
Ми прибігаємо всі враз.
Небесних ласк і благодатей
Безцінний дар зішли на нас.

В чеснотах дай нам все тривати,
Благословенна, Божа

Летить літак
Високо так,
Летить, летить стрілою;
Ховається,
Вкривається
Хмаринкою густою.

Горять, блистять,
Гудуть, шумлять
Міцні його мотори;
Летить літак

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за

Ти чекаєш від мене листів,
А я знову в далекій дорозі.
Поїзд.
Сніг.
Перевали круті…
І повітря пахуче, морозне.
Знову слухаю пісню коліс
І дивлюсь у вікно із

Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як

З Володею Івасюком
Я грав у Гагрі на більярді.
Я був, звичайно, в авангарді,
Й турецьку каву з коньяком
Мені Володя програвав.

Він задоволено сміявся,
Якщо я «в дошку»

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі

Дочка з Феодосії
Телефонує мені –
За голосом Лесі
Вчуваються шепоти
Моря…

Аж семеро внуків
У баби Христини,
А баба сумує:
— Немає родини!
Роз’їхались діти
Далеко від дому.
Пиши їм, як хочеш,
Усім по одному!
Отож і сказала
Увечері

Поети пишуть не за гроші
Й не за медалі…

Вони й без грошей такі хороші –
Куди вже далі?!
І без медалей поети гарні
Й такі солідні…
Хоч на Олімпі, хоч в буцегарні

Давай-но попрощаємось достойно,
Розійдемось пристойно, хто куди,
Забувши все,
Що згарячу накоєно,
І за собою витремо сліди.
Ніхто нікому жодного рахунку
Не виставляймо

Привітався я:

— Гав-гав,
будь здоров, Іванку-друже,
та своїм вітанням дуже
я Іванка налякав.
Чом тремтиш увесь, небого,
хоч школяр ти вже, а зблід?
Досі цуцика

— Не погрожуй нам, будь ласка,
що покинеш, друже, нас,
нам на зло переберешся
в іншу школу, в інший клас.
Однокласниці, як оси,
налетіли:

— А хто нас
буде шарпати за