До дня вчителя

— Допився я! — поскаржився Івану
Співпляшник Стьопа. — Знать, мені каюк:
Коли прийду до хати з ресторану —
Кругом мені ввижається… віслюк!

— Та ти не дрейф! — одказує

Прекрасній половині він допік:
Любов’ю день і ніч душа палала.
Від дев’ятьох жінок успішно втік,
Десята ж — смерть —
сердегу наздогнала.

“Кручусь я зранку, тільки встав
І взяв у руки кепку —
То косу Ївзі відклепав,
То Грицю вставив клепку.

Оскільки просять все одно
(Де дітись ковалеві?),
То приварив Оришці

Ми впіймали кажана.
Кажаниха каже: на!..

Нате по півгривні,
аби папі в Римі

не боліла голова
ще й за мого янгола.

Будьте-но привітні!
Відпустіте кажана
під

Сонячні панелі, ранки золоті, –
Що ж ви невеселі, друзі молоді?

Звідки в вас ті жалі? Звідки той мотив?
Вам одкриті далі неймовірних див.

Ні за чим тужити – перед вами

На сина тато грима:
– Все крутишся? Авжеж!
Вже ніч он за дверима.
А ти коли заснеш?

Малюк відповідає:
– Я тихо вже лежу.
І тільки задрімаю,
Відразу вам скажу.

Гриць на Київ задивився
І говорить Саві:
— От краса, що я родився
Не в якійсь Варшаві!

— Так то ж, кажуть, місто файне.
— Дай шепну на вухо:
Там, чував я,

Пан якось народу
Бовкнув спроквола,
Що не бачив зроду
Справжнього осла.

Кашлянув єхидно
Січовик Хома:
— В пана, очевидно,
Дзеркала нема?

Розвійтеся з вітром, думки невеселі
До мене назад не вертайте!
Повійтеся в гори між бори та скелі
І там, кілько воля, гуляйте!
В душі молодій розвиваються квіти.
Весело

Розіслалась далека дорога
В непривітну чужину мені…
Прощавай, моя хатко убога!
Прощавайте, достатки мої!

Я не знаю, коли ще побачу,
Як сьогодні покину я вас.
Та дрібними

Де над хвилями ріки
Шепче очерет,
Грицьг поставив з дідусем
Вчора перемет.
Каже: — Сома я зловлю
Кілограм на сім.
А із нього в дитсадку
Буде юшка всім.

З пташеням маленьким
Трапилась біда.
Як піднявся вітер —
Випало з гнізда.

З кошиком Андрійко
По щавель ішов,
Пташеня сіреньке
У траві знайшов.

У Андрійка

До дев’ятнадцятого повернувши року,
у той шпиталь страшний в подільській балці,
згадав тебе я, сестро синьоока,
чуже дівча з непізнаного Пфальцю.

Листопад мороком важким

Повз бульвари та будинки
Через місто,
З краю в край,
До зупинки Западинки
Дзеленчить, біжить трамвай.
Дзінь!
Зупинка Западинка!
Хто прибув? Мерщій вставай!
Стоїмо

Він у пошані, у довір’ї,
Весь під’їзд до нього звик.
Еней в квартирі 104
Проживає п’ятий рік.
Він зроду не лякав дітей —
Розумний, лагідний Еней.
Він стриманий і чемний,

В красивому новому домі
Жили три хлопчики свідомі.
Раз суперечка вийшла в них
Про те, хто пише краще всіх.
Вони вуглинок добули
І, не дійшовши згоди,
Втрьох сперечатися

В мене кроки, ой веселі!
Все шкільне моє — в портфелі.
А в кишені…
От в кишені —
Тут запаси потаємні,
Тут майно особливої цінності:
Рогатка-самострілка,
Новісінька

Дружині Надії

В тривожний вирій літ
Мої згадки занесені.
Відснилось.
Пропливло.
Та видиться мені:
Печальна чайка брів
Над голубими плесами
Шугає крізь

Знаю:
слів не знайду таких,
щоб акордно чуття заграли…
У темі кохання
віки
без мене
безліч рим
настругали.
Їх — слів про любов —
водопади бурхливі,
що

Раз приходжу я з райкому,
Шеф мене спитав:
– Що там нового і чому
Довго так блукав?

Я стаю одразу в стійку
(Не прогавить мить),
Шеф наш любить побазікать,
Треба