До дня вчителя

Вже прилинула весна,
Люба, мила, голосна,
Забриніли потічки,
Заспівали пташечки,
Зашуміли дерева,
Простелилася трава.
Вже маленькі хлопчики
Скачуть, як горобчики,

Нуся: “В мене лялечка велика
У суконці, в черевиках.
І паяцика я маю,
День цілий бавлюсь, гуляю”.

Гандзя: “Я бавлюся лиш у свято,
Бо нема часу багато —
Годі день цілий

Давно за гори сонце впало,
у тихий вирій спать пішло,
і ніч під темне покривало
сховала тихеє село.
Чар-сон вже вибравсь з дрімотою:
крильми сни~мари розсипа,
колишнє

За народ свій нещасливий,
Повна щирої журби,
Ти ступила на правдивий
Шлях святої боротьби.

Опинились ми в неволі,
Побратались взаперті,
Ти не знала краще долі,
Як

І
Процвітала рожа
Супроти вікна,
Запашна та гожа,
Пишна та рясна!

Але ось ударив
Лютий студенець,
Листячко ошпарив,
Погубив вкінець.

Так тьма

Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?

Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша, –

Як складу на грудях руки.
Щоб спочить навік в землі
Та не знати більш розпуки…
Як складу на грудях руки:
За тюрмою, на шпилі,
Під хрестом (ознака муки)
Поховайте у

Гей же, любий наш співаче!
Ти скажи нам, заспівай,
Як убогий люд скрізь плаче;
Кривді верху не давай.

Заспівай про бідність люту
Та злочинства світові,
Про сірому, в

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Прийде день великої відради:
Чоловіцтво, змучене украй,
Ворожду закине братства ради,
На землі побачать люди рай.

Час настане для взаємин спільних,
Зоря згоди заблищить у

Як ластівки ждуть вітру над водою,
Піднявши крила, щоб летіти в ірій.
Так я ждав часу з думкою сумною —
Пливти в край інший; жаль мене брав щирий
За тих, що тут, на березі,

Мені здається,
що й я лишу своє життя
у келії чоботаря. —
Дугою вигнув спину,
і рукою
так моторошно бігає по шву!
А на полицях
розставлено правила й копила,

Так, як бувало, старий балагула
од станції віз, за годину верству проїжджаючи,
вечір тихенько і сумно наспівував «люлі»,
в синю колиску за обрій поклавши
натомлених сонячних

Коли хочеш нам добра,
Ходи з двора до двора,
Давай панам науку,
Нехай дають нам руку.

Білі руки давайте,
Разом з нами ставайте,
Поніль огні не горять…
Пора згоди,

І
Поспішала кудись на мітинг,
вже смеркало і люкси цвіли,
і здавалось: в далекім столітті
недалеко трамвай плив.
Погасала прозора осінь,
і бадьоро дзвенів крок.
Я

І
Аз єсмь робітник…
Моя буденна блуза —
що погляди сині коханки
…вмить помутніли від шторму
…в поглядах синіх коханки
стогнуть пороги
…в поглядах синіх коханки
в

З твоєї волі я жебрак.
Я все згубив, що мав від тебе:
Очей твоїх глибоке небо,
Твоїх усток гарячий мак,
Чарівних брівок оксамити,
Волосся море золоте,
І персів нерозкриті

Снігурики-снігурі
Розлітались на дворі.
Я їм виніс за поріг
Гречки, сім’ячка на сніг.

І тоді, — я чув це сам, —
Закричали птиці:
— Ти завжди був любий нам,
Ти

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо

Є шлях — вперед. Є шлях без вороття.
Шляхів, шляхів на білім світі!..
Та є один — немов саме житія,
Його ніяк не можна повторити:

Шлях у минулі, у далекі дні,
У глиб століть,