До дня вчителя

Послухай, сину, що премудрість каже:
Коли два стільці маєш до вибору —
Тут користь власну, тут святу лояльність, —
То на обох старайся разом сісти.
І будь неначе те теля покірне,

Вам страшно тої огняної хвилі,
Коли з мільйонів серць, мов божий грім,
Закута правда бухне і застилі
Шкарлущі світу розірве на нім?

Ви боїтесь, щоби криваві хвилі
Не потекли

Казна за що усі люди,
Де б я тільки не ступив, —
Дорікають мене всюди…
Я ж нічого не робив!

Обіймав собі посаду,
Був завклубом років два,
Їздив навіть у бригаду
В

Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги,
Гей, життя, виходь на бій, —
Пожартуєм для розваги!

Гей, життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —

(Чи не пародія, бува)
По лузі травами зеленими
З газетою зім’ятою в руках,
Натхненний рішеннями пленуму,
Я лину на побачення, мов птах.

Для нас обох на даному

Увійшла вайлувате в сіни,
з хати віє нудьга
й самота.
У руках засміявся віник —
спритно валянки обміта.
Тупотить
об долівку ногами
і мороз вибива
з рукавиць.
З

Ішов Панас із города додому
З сокирою й мішком.
Вертаться довелось самому,
Прямуючи ліском.
Іде Панас, не розглядає,
Міркуючи про щось
(Міркує той, хто нужду знає),
Аж

Уж погасал июльский день.
Казак, вздев шапку набекрень,
Тихонько ехал на чужбину,
В душе кляня свою судьбину.

А за селом невдалеке,
На невысоком бугорке,
В слезах казачка

«Ой я бідна удовиця, —
Стала хникать жалібниця, —
Он калина, — їй не так!
Кажуть, пісні їй складають,
А про мене забувають,

Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
— Тут,—

Прожити вік — не поле перейти,
Не дощову годину переждати.
Весною нам судилося цвісти,
А восени вже треба старувати.

На довгій ниві нашого життя
Трапляються бадиллячко і

Дети небритые, дети побитые,
       Дети с усами и без!
Пали писатели, критикой сбитые,
       Но капитан не исчез.
Я вам поведаю сказки забытые,
       Повесть несбывшихся

На трибуні ти говорила
схвильовано, але якось інакше,
якось краще ти хвилювалась
перед очима народу.
Я відкрив тебе знов сьогодні,
як зорю, яку пам’ятаю з дитинства.
Ти

…І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,

I
Біля конторки хлопці п’яні,
вгорі вагончики біжать;
і труби в синім океані…
Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями
шумів залюднений перон,

Люблю я море в шумний час прибою,
коли воно за валом вал жене.
Але ще дужче в чарах супокою
люблю я море мрійне і ясне.

Люблю тебе, коли ти балаклива,
як не любив я так іще

— Ой ти, буцоле недобрий!
Нащо ж нас ти покидав?
Чи щось кращеє, ніж тута,
На чужині там стрівав?

Ми ж і колесо поклали
На стодолі для тебе,
Щоб ти склав гніздо вигідне

Минула молодість!.. Мов пісня прошуміла!.,
У думах смутно я схиляюся чолом —
Я чую смерть: неначе віє вже крилом
І заглядає в очі її постать біла.

Це ти, нірвано вічная, сумна,

Забудь мене! Нехай гадання
Про долю спільную минуть;
Як жаль тобі твого дрімання,
То маєш краще знов заснуть!

Не будеш більше вагуватись,
Чи так, чи так тобі іти!
Пора

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі