До дня вчителя

Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну

Гей, Орфею, небораче!
Де ти змандровав від нас?
Як би тільки ти, козаче,
Мні під сей

Не забуду ніколи хвилини,
Як прийшов я до вас малюком.
Двадцять весен бузки розквітали
З того часу за вашим вікном.

Ви той тихий і сонячний ранок
Неповторним зробила для

Ой, не знаю, що то за причина —
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-xлопчина.

До міського руху ми не звикли,
А хлопчина

Л.Мосендзові
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя —

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі

У дитячому серці жила Україна —
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,
Та

Ти зіграла двісті ролей,
Різних безліч героїнь,
Та найкраща ти без гриму,
Божественна – без одінь.

Тільки будучи нагою
Граєш ти себе сама.
Присягаю, що артистки
В

Хто, кажуть, до кого,— ми до тебе, Грицько!
З суплікою прийшли: я, бач, та мій Рябко.
Не дай загинуть нам, не дай з нас кепковати;
А доки ж буде нас зле панство зневажати?
Пусти

Із балкона кличе дама в халаті строкатім:
— Гей, до нас іди, точильник! Ми живем на п’ятім. —
Йде по східцях літній майстер, плутає ногами.
Весь упрілий, зупинився під дверима в дами.

Жорі й Лорі — по сімнадцять.
Лора каже: — Жоро,
От де хохма! Я дитину
Буду мати скоро.
Батько сердиться на мене,
Заїдає мати.
«Чим,— чіпляються,— дитину
Будеш

Вихваля свого синочка
Мати на всі боки:
— У студії при театрі
Вчиться вже два роки.
Дуже довго муштрували
Хлопця режисери.
Аж тепер він дочекався
Першої прем’єри.

Вже вісті по країнах розійшлись,
Мов блискавка різнули темінь ночі.
І світ здивовано у небо задививсь,
І у мільйонів посміхнулись очі.

А з репродукторів, неначе голуби,

З батькової долоні,
Широкої, як рідне поле,
Порепаної і чорної,
Як борозни крутої ріллі,
Осяйної і світлої,
Як золоте сонячне коло,
Сипляться в дитячі руки
Пшеничні

Мар’яну Маловському

Чудуюся, коли тебе побачу,
Ти знову літо десь промандрував,
Ти знову сіно десь косив, складав
В липневу пору, гожу і гарячу.

А потім під копою

Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли – пустила у світ.

Як прощались – присягали, звісно,
Ми ж тобі і те і се:
І

Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, –
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..
Чого, як молода та кізочка в бору,
Що чи ногами лист сухенький заворушить,
Чи вітерець шепне, чи жовна там кору
На липі подовбе, чи

Петро мужик непокорний,
Та вдавсь собі проноза з біса:
Здається, з пики і дурний,
Та годзунковатий гульвіса.
От ґедзь напав Петра: не спить, не їсть ніколи,
Бажає бачить

Проти саду видно дім.
А в красивім домі тім
Ходить дама по кімнаті
У панбархатнім халаті.

Мов та пава проплива
(В туфлях номер сорок два!)
На щоці дві мушки-цятки,

Ще будучи єфрейтором, у давню годину
Узяв Сидір дружиною доярку Марину.
А коли він дослужився аж до генерала,
Жінка глянула на нього й весело сказала:
— Хто б про тебе міг