До дня вчителя

Добро, у кого є господа,
А в тій господі є сестра
Чи мати добрая. Добра,
Добра такого таки зроду
У мене, правда, не було,
А так собі якось жилось.

І довелось колись

У перетику ходила
По оріхи,
Мірошника полюбила
Для потіхи.
Мельник меле, шеретує,
Обернеться, поцілує
Для потіхи.
У перетику ходила
По опеньки,
Лимаренка

Поема

Були на хуторі пани,
І пан і пані небагаті.
І дочечка у їх росла,
Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,
Бо страх хорошая була,
А генерал був

І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?

5 листопада 1860 року,
Санкт-Петербург

Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Ґонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров’ю

Нижче ви можете ознайомитись з віршом “Червоний бенкет” із поеми Гайдамаки Тараса Шевченка:

Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
“Гине шляхта, гине!

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті

Все йде, все минає — і краю немає.
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя

Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в

    І
Евтерпо! Ти одна ще не втікаєш
Із наших тихих сіл і хуторів:
З дівчатами в нас весну прославляєш,
Розважуєш удів, жінок, бабів
І по шинках чумацтво споминаєш,
А часом

Ти не прийшла в вечірній час…
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні…
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало

Роси, роси, дощику, ярину,
Рости, рости, житечко на лану,
На крилечках, вітрику, полети,
Колосочки золотом обмети.

Як достигне житечко на лану,
Прийдуть люди жатоньки

Біля княжої палати
Зеленіє пишний сад.
Попід липами густими
Стали ідоли у ряд.

Ідол Волоса, Перуна,
Ось Сварожич, там Стрибог,
А за ними найщедріший,
Найласкавіший

І
Моя ти мовчазна! чого так сумно дзвониш
У струни золоті, що начепив Боян?
Віщуєш горенько, чи радощі хорониш,
Чи се неволеньки окрив тебе туман?
Чи стиха схлипуєш, чи

Ой була на світі та удівонька,

Трьох синів мала,
Ночі не спала,
Їх доглядала,

В чистім любистку синів своїх милих купала.

Що один з трьох синів звавсь

Ти знов оживаєш, надіє!
Світліє душа, молодіє…
І серце живіше б’є в груди…
О серце! О воле! О люди!

До мої тюрми пораненько
Застукала воля легенько:
“Встань, сину, вже

Як родився наш многонадійний,
То прийшли судильниці чотири,
На вікна варцабі посідали,
На дитя уважно погляділи,
Залюбки поцмокали губами,
І гарненько зажили табаки,
І

Колись в однім шановнім руськім домі
В дні юності, в дні щастя і любови
Читали ми “Что делать?”, і розмови
Йшли про часи будущі, невідомі.

Домашні дами ось як побивали
Не

Себе самого наперед
Застав робить, що слідує,
А лиш потому інших вчи, —
Тоді з дороги не схибиш.

Ти сам себе таким зроби,
Щоб інших ти навчати міг;
Сам над собою

Послухай, сину, що премудрість каже:
Коли два стільці маєш до вибору —
Тут користь власну, тут святу лояльність, —
То на обох старайся разом сісти.
І будь неначе те теля покірне,