До дня вчителя

Крилатий хлопче, що в руках затис
Мірило часу і разючий спис,

В ущербі ти ростеш. З твоєї ж волі
Ми любим, в’янемо і мрем поволі.

Але Природа, владарка руїн,
Гальмує твій

Ой дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Бо я уже сокіл старий,
Уж мні крила поломані.

Горі долів літаючи,
Свої діти питаючи,
Од юності до старості
Ізнемогли жили,

Ні, ні, не можу я, не смію більш мерщій
Любовним почуттям безумно віддаватисьі
Тепер я бережу суворо спокій свій
І серцю не даю палать і забуватись;
Ні, годі вже кохать! Чому ж

Добра чужого не бажать
Мені наказуєш ти, боже;
Отож чиню я все, як гоже,
Та як жагою керувать?
Я друга скривдить не бажаю,
Не хочу я його села,
Не треба і його вола,
На

Надій, закоханості, слави
Недовго тішив нас обман.
Минули юності забави,
Як сон, як вранішній туман.
Та в нас живуть іще бажання.
Під гнітом влади віковим
Душею, всім

Любові, слави і надії
Недовго тішив нас обман,
Забави зникли молодії,
Як сон, як вранішній туман.

Та в нас киплять іще бажання,
Під тиском влади роковим
Душею, серцем

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Замовкну скоро я!.. Якщо ж у день печалі
Мені акорди струн у відповідь звучали;
Якщо, вслухаючись у вірші, юнаки
До мук, що я звіряв, не ставились безпечно;
Якщо вже ти сама,

Крізь посивілі тумани
Місяць, зблідлий на лиці,
На зажурені поляни
Кида журні промінці.

По дорозі в даль безкраю
Тройка в заметі летить,
Однозвукий дзвоник грає,
То

I
І далі ми пішли — і страх мене обвив.
Моторний бісик там, підкорчивши копито,
Якогось лихваря над полум’ям крутив.

Гарячий падав жир в закопчене корито,
І лопавсь на вогні

Мій перший друже неоцінний!
Я долю теж благословив —
Тоді, як двір мій самотинний,
Що вкрив печальний сніг та іней,
Твій дзвоник милий оживив.
До неба шлю тепер

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

1833— 1836

Бережи честь змолоду.

Прислів’я

РОЗДІЛ I

СЕРЖАНТ ГВАРДІЇ

— Був би гвардії він завтра ж капітан.

— То непотрібна річ; хай в

Я пам’ятник собі створив нерукотворний,
До нього у віках не заросте тропа.
Піднісся вище він, незламний, непоборний,
Олександрійського стовпа.

Душа моя й думки, у вірші

Чи ми щодня не бачим трун.

Сивин дряхліючого світу?

Державін.

Останні пожитки трунаря Адріана Прохорова були звалені на похоронні дроги, і пара худих коненят вчетверте побрела з

Перед гробницею стою,
Склонивши голову свою…
Все спить навкруг; лише лампади
Блищать у пітьмі золоті,
Стовпів осяявши громади
І давні прапори святі.

Під ними спить

Словом зимним не важся вражати
Юнака, що прийшов до порога
В тебе ласки, убогий, прохати.
Стережись! Може, він є Син Бога?

Стережись! Бо як прийде у славі
Він, одзначений

Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним
В

Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не спітка.
“Яка,— спитай,—

Я вас кохав і жар того кохання
В моїй душі, можливо, ще не згас.
Та спогадами власного страждання
Не хочу я засмучувати вас.

Я вас кохав беззахисно, безгрішно.
Ревнуючи, лиш

СТАНЦІЙНИЙ ДОГЛЯДАЧ

Колезький реєстратор,

В поштовій станції диктатор…

Князь Вяземський.

Хто не проклинав станційних доглядачів, хто з ними не лаявся? Хто, в хвилину