Дмитро Загул

Мій перший погляд дитячий
На заграву сонця впав,
І промінь яскраво-гарячий
Мої очі вперше скупав.

Горіли вогні червоні
В чоловічках моїх очей,
І сонця рожеві

Пливіть, полумінні пілоти,
В повітрі – плинному склі –
До сонця до зальоти
З півсонної землі!

Линьте з леготом-вітром,
Своєвільні лицарі мрій, –
Розвійте прозорим

Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне подвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора, ріднесенька, як пташка,

Люба! Літо минуло,
Осінь холодна йде…
А мені з тобою зустрітись
Не довелося ніде.

Де ти тепер – не знаю,
З ким ти проводиш дні,
Що на мої привітання
Не відповіла

На європейському цвинтарі
погасили ліхтарі;
Заграла на своїй гітарі
Скажена кров в німій отарі,
Здригнулись вівчарі.
На європейському цвинтарі
погасли ліхтарі…
Прийшла

Де в сивій млі холодних літ
Спинився скандінавський глетчер
І північний, одвічний лід
Розлився, як бурхлива течінь,
Де вбогий, темний трогладіт
Лякливо зустрічав свій вечір,

“Скажи мені, любий мій, де ти блукаєш, –
Чи в горах, чи тут, при долині?
Де стадо пасеш ти і де спочиваєш
Опівдні в гарячій годині?

Я так уморилась, я так утомилась,
Що й ніг

Вже давно перестали морози,
Прошуміли холодні дощі,
Розцвілись винограднії лози,
Зеленіють в садочку кущі.

Стала казкою ніченька ясна,
Голос горлиці чути в саду.
Встань

Біжить божевільна машина
По степу… по степу… по степу…
Пильно свердлить очима
Пітьму сліпу.
Захекано стане й затрубить:
– Я йду-у-у!.. –
І в поспіху губить

Моя сердечна Україно,
Країно юнацьких мрій!
Не раз я падав на коліна
І кликав: – Я твій! Я твій!

Про тебе марив я наяві,
Про тебе марив уві сні,
Твоїй кривавій давній

У великому місті,
Серед степів,
Як на серце насунеться сум,
Я чую твій рокіт,
Твій вільний спів,
Я чую твій вільний шум.

З льодових верховин,
З полонин

В вечірню, химерну годину,
Як обрій гине в імлі,
Не раз без руху застигну,
І тужно стане мені.

Згадаю зимовий вечір
І фастівський вокзал,
Здригнуться од холоду

Прийшов, як звір із нор пустелі,
Я був, як єсть.
І зрушив душі,
стер оселі,
Переорав степи веселі.
І честь. І нашу честь…

Зів’яли ранки нерозквітлі,
Стікають кров’ю

Благословенний піт,
Благословенний труд,
Благословенна рука
Трудівника.
В поті чола здобуваємо хліб, –
Надії його не дадуть.
Ти до праці прилипла,
Як той

Сонячні панелі, ранки золоті, –
Що ж ви невеселі, друзі молоді?

Звідки в вас ті жалі? Звідки той мотив?
Вам одкриті далі неймовірних див.

Ні за чим тужити – перед вами

Праця титанів,
Зоряних сердець!
Не перестане
Їх вільний герць.
Високо тоне
В повітрі, мов птах;
Хто ж тобі, доме,
Виведе дах?

Тендітні й слабі
Проклинають наш

Простерся вечір над селом,
Вечірня зірка тліє…
Вже день заснув солодким сном,
Про ясне сонце мріє…
В гаю затьохкав соловій,
Розсипав ніжні трелі…
І сіє світом рій

Я чую пісню, мов крізь сон:
Далекий Черемош гуркоче;
Мені відчувається щоночі
Той шелест листя, шум сосон.
І щось тій пісні в унісон
Так ніжно в серці зашепоче…
Я чую пісню

Хочеться ніжний подих вітру
На тонкострунну схопити арфу;
Хочеться взяти на палітру
Ніким ще не відану барву.

Хочеться серцем розбагнути
Країн незримих всі

Чорна хмара сонце вкрила,
Грім гуркоче з-за гори…
Ніч простерла чорні крила;
В’ються вихрами вітри.
Я злетів би понад села
І пігнав з вітрами вмить…
Як хороше, як