Дмитро Загул

Голосом горлиці
серце туркоче –
тремтить, як оголена
гілка в гаю…
О моє бідне,
стурбоване серце,
як зустрічаєш ти
весну свою?

Біле, пругке
моє тіло дівоче

Праця титанів,
Зоряних сердець!
Не перестане
Їх вільний герць.
Високо тоне
В повітрі, мов птах;
Хто ж тобі, доме,
Виведе дах?

Тендітні й слабі
Проклинають наш

Чорна хмара сонце вкрила,
Грім гуркоче з-за гори…
Ніч простерла чорні крила;
В’ються вихрами вітри.
Я злетів би понад села
І пігнав з вітрами вмить…
Як хороше, як

На покоси
Впали роси,
Гейби перли,
Заясніли,
Затремтіли
І завмерли…
Сходить сонце
Із-за гаю,
На покоси
Посилає
Ясні лучі,
На росинки

Так любить душа одинока
Далекий і тужний мотив:
Журливе журчання потока
І шелест пожовклих садів.

Крізь шибку малого віконця
Так любо дивитись мені
В ту мить, як по

Голос милого далеко
Чує серденько моє,
Оленятком скаче легко
І на хвилюку не стає.

Він до сарноньки своєї
Через гай перелетить,
Через гори, через скелі –
Погляд

…А було тихо. Було журно,
Аж доки з нетрів городів,
Мов свіжий вихор в хату курну,
З потужним криком, грізно й бурно,
Ти в наші села зелетів.

Прийшов у стомлені оселі
З

Чорний ліс, убогі села,
Людські ниви, довгий лан
Темна ніченька покрила
І закутала в туман.

В подірявленій одежі,
Непритомний і блідий,
Я блукаю через межі
І

Моя сердечна Україно,
Країно юнацьких мрій!
Не раз я падав на коліна
І кликав: – Я твій! Я твій!

Про тебе марив я наяві,
Про тебе марив уві сні,
Твоїй кривавій давній

Переклад з німецької – Фрідріх фон Шіллер

“Хто зважиться, лицар чи джура який,
Пірнути в глибінь аж на дно?
Я келих укинув туди золотий,
Вже чорна безодня ковтнула

Даремне ти турбуєшся, поете!
Ще вистачить сюжетів для поем.
Візьми число щоденної газети –
там тисячі невиспіваних тем.

Заглянь лишень у рубрику науки
чи в рубрику

Товариші мої далекі
Під гнітом панської руки!
До вас, до вас, мої думки,
Як у вирій лелеки.

Кому свій смуток передам?
Кому його повірю?
А там, на рідному

Так любо, гарно так, чудово,
Немов навколо рай цвіте!
На волю рветься втішне слово,
Надії слово золоте.

Садки убрались рясно, красно,
А там пташок співучих рій
Стрічає

Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне подвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора, ріднесенька, як пташка,

Не крик архангельської сурми
(Не вірю я в небесний суд),
А тут ідуть народи бурні,
Червоні маєва несуть.

Хіба ж не це жертовна барва?
В вогні і крові прийде він –
Та не

Грими, грими, могутня пісне,
Як ті громи весняних бур.
Хай знає панство ненависне,
Що наша армія, як мур.

Ми стали волі на сторожі,
Ми їй не зрадимо ніде.
Дрижіть,

І

Як вечір кулями плював
І ранки гаркали залізом,
Один на варті він стояв –
І не з рушницею – з одрізом.

Непереможні вороги
Порозіслали чати, стежі…
А він, в

Нечутно падають чотки часу,
Як вічність молиться,
Приймає жертовну красу,
Як часточку од богомольця.

За нас невтомно молиться час
В небеснім притворі.
Вічність пропустить

Як душа до душі заговоре
Про далекий і страчений рай,
То здригаються скелі і гори
І змовкає журливий ручай.

Вони знають той смуток душевний,
Що в піснях виливають

Як затихнуть на серці печалі,
Як замовкнуть примари мої,
Розгортаються яснії далі
Наді мною в святій вишині.
І здається, що з мене сміються
Лазурові простори небес,
А